Степан Гавриш
в интернет-пространстве:

Україна бідніє та знемагає у своїй незалежності
26.09.2017

Для нас, українців, День незалежності, попри протистояння і поборництво, яке не припиняється – є сенсом нашого історичного життя, оскільки прагнення свободи виявилося не ілюзією, а історичною правдою, і ми її отримали. 25 років – це надто малий термін, щоб робити висновки, але він виявився дуже складним і емоційним. Три Майдани, еліти, які від посткомуністичних через еліти накопичення великого капіталу, які фактично денаціоналізували державу, до еліт компрадорських, які сьогодні, на великий жаль, не відстоюють національний інтерес в тій мірі, в якій боролися українські історичні предки.

Тому це свято є радісним по суті, але одночасно із характерною ознакою гіркості в душі, бо за цей період часу Україна несподівано втратила значну частину ресурсних і визначальних для її геополітики територій і відмовилася від активного протистояння ворогу, перетворивши українство в людей, яких готують до миролюбства з досить сильним і хижим агресором.

Свято, яке сьогодні є, воно мало би об’єднувати українців. Власне це дуже знаменний час для українців, перш за все, для пасіонарних еліт, які хочуть швидких і активних змін, імплементації України в західну систему плюралістичної демократії, коли ключову функцію грає народ, навіть тоді, коли він не виходить на протести і барикади, але його позиція, думка і погляди є визначальними для прийняття рішень, поведінки державних діячів і чиновників.

Сьогодні ключовим в державі є не дискусії навколо реформ демократії, а власне досить примітивна пропаганда, яку щодня подають українцям у вигляді фальсифікацій, статистики, маніпуляції цінностями, які міняють свою форму і окрас. У зв’язку з цим суспільство надзвичайно розгублене, і очевидно, що в таких умовах говорити про державність українців, як суб’єктність, яка дозволяє на світовому рівні постійно підтримувати певні ідеї і реалізувати їх у практику життя, як всередині країни, так і зовні, майже нереально.

Тим більше у влади вже традиційно вдруге поспіль знаходяться суто олігархічні клани, які ведуть війну між собою. Це є найбільшим викликом для держави та українців, оскільки олігархи ніколи не будували державу і не будуть цього робити, вони будують виключно власний бізнес. Це призводить до двох дуже важких наслідків.

Перший – це злиття політичної влади і бізнесу і принесення в політику та систему демократичних змагань економічних принципів і законів, які повністю перетворили їх в звичайну підкупність. Політика стала надзвичайним бізнесом, коли місцеві партії продаються за дорогі опції, які дорожчі за діаманти Де Бірса.

І другий наслідок пов’язаний з тим, що держава фактично використовується, як примітивний і абсолютно безжалісний ресурс, з якого викачуються усі можливості і збагачення. І оскільки українська олігархія не є суто національною, а є транснаціональною, то для них байдуже національні інтереси. Для багатьох з них вишиванки не були характерною умовою їх виховання в сім`ї, вони одягли їх для того, щоб продемонструвати українцям свою близькість до них. І ці транснаціональні олігархічні групи не живуть в Україні, вони живуть серед своїх офшорів і рахунків, які знаходяться далеко за межами України.

І очевидно, що політика, що є витоком з цих двох обставин, в цьому випадку є надзвичайно маніпулятивною. Вона є більш таємною, адже переговори із Росією, які ми бачимо через Нормандський формат чи через ті, які відбуваються у Мінську, - це не переговори, це лише спосіб певного публічного прийняття рішень під диктовку Росії. І ми не знаємо суті цих домовленостей, і також не знаємо, чому раптом із Женеви, де Україна знаходилася під потужною парасолькою США, де від імені Україні вів переговори Джон Керрі із Лавровим, і Україна була стороною переговорного процесу, ми скотилися в Мінськ, де Росії немає там в якості переговорного процесу, є бойовики.

І зрозуміло, що в таких умовах політика, яка вже склалася – це політика, яка називається мирний план, вона пов’язана з тим, що українська транснаціональна буржуазія, яка є компрадорською завжди по своїй суті, вона використовує територіальну особливість України для того, щоб віддати Росії те, що вона хоче і таким чином залишитися при своїх багатствах.

Зверніть увагу на те, що за весь цей період часу нова правляча політична група збагатилася в незміримих розмірах, і ми не знаємо розміри цього збагачення. Фактично ключові державні правителі, які є головними відповідальними за країну, вони монопольно контролюють десятки українських ринків. І з цим неможливо нічого зробити.

Сьогодні Україна не розвивається на рівних можливостях. За даними ООН українці знаходяться за межею бідності, і таких вони нарахували біля 80%. З точки зору ООН, для того, щоб вважати людину бідною, треба, щоб вона заробляла 5 доларів на годину, а українці заробляють 1,8 доларів на день! І натомість 150 доларів на місяць, а це мінімальний рівень для бідності, українці офіційно отримують 50 доларів.

Країна бідніє, знемагає. І в таких умовах замість того, щоб використати ресурс протистояння із силою сучасного світу, перш за все з агресором, який відкрито веде війну і не боїться продовжувати її, який нарощує тиск на Україну, українська влада більш ефективновоює на внутрішньому фронті. Натомість щоб боротися із діючими корупціонерами, зрадниками, компрадорами, тими, хто у свій час довів Україну до втрати Криму.