Степан Гавриш
в интернет-пространстве:

Нормандський ріфт
06.12.2019
Донецький розлом, разом із Кримом, створив глибоку тріщину в геополітичній історії 21 століття.
Недостатньо сильна відповідь Заходу мобілізувала Кремль і запустила новий цикл світової кризи. Цивілізаційної. Гарантії та угоди про лінії кордонів і суверенні території впали під глобальною експансією Москви в Сирії, США, Великій Британії, Євроунії та Арктиці.

Світ став складно багатополярним. Америка вийшла із глобальних альянсів, створивши кризовий вакуум, який миттєво заповнили Росія, Китай та Іран. Центр геополітики все більше зміщується в Москву і Пекін. США вперше, після громадянської війни між Північчю і Півднем, опинилися у внутрішній глибокій кризі громадянського протистояння, зламу традиційного двопартійного консенсусу, який забезпечив Вашингтону небувале і тривале світове лідерство. Імперія ще не впала, але рани нанесені їй Росією і Трампом надто тяжкі, аби швидко їх вилікувати. Брекзит поставив на кон питання не лише про наступну єдність і прогрес Союзу Європейців, але й про спільність принципів та цінностей Заходу. Зрозумілих відповідей, як показав Саміт Північно-Атлантичного Альянсу 4 грудня в Британському Уотфорді, немає. І, найшвидше, найближчим часом не буде. Розгубленість, правлячих Західних еліт, перед викликами і загрозами російсько-китайського альянсу чітко артикульовані у панічній заяві президента Франції Макрона «про смерть мозку НАТО». Якщо він не виконує задум президента Росії.

Довгоочікуваний і майже конспірологічний Саміт «нормандців» у Парижі відбувається в час, коли більшість тонких ниток геополітики знаходяться в одних руках – Владіміра Путіна. Смикаючи за них, він невтомно руйнує ліберальну Західну систему, використовуючи всі можливі способи: від диверсантів-нелегалів і кібератак до фейкової пропаганди і промивання мізків західного обивателя, досягаючи неймовірного успіху. Попри велику кількість антиросійських санкцій, Росія нарощує будівництво газонафтогонів, як нової зброї, у всіх напрямках: від Європи до Китаю, потужно розширюючи експансію в Арктику, провокуючи світ до нарощування гонки озброєнь, одночасно розширюючи свою військову присутність аж до кордонів США. Але найбільший успіх Кремля в тому, що Західні лідери, попри пряму атаку на світовий порядок і його руйнацію, все частіше говорить голосом Путіна, шукаючи з ним нових союзів. Трамп, Меркель, Макрон, Ердоган, Орбан і, навіть, Борис Джонсон так чи інакше стають його фанатами.

Через, до цього часу, таємну і невідповідну національним інтересам гру вчорашнього президента Порошенка з Владіміром Путіним, Україна не лише перестає бути чи не головним форпостом протистоянню політико-територіальній експансії Росії, але все більше перетворюється у фактор, поки що тихого роздратування для Західних політичних класів. Такий ефект згасання української теми продемонстрував той же саміт НАТО на якому, попри тривале спільне партнерство, слово Україна жодного разу не прозвучало. Ні слова про конфлікт на Донбасі та анексію Криму. Більше того, на міністерському саміті ОБСЄ в Братиславі Росія блокує включення в резолюцію будь-якої згадки про Крим. Одночасно Україна використовується у політичній війні в США, як кумулятивний снаряд, яким демократи і республіканці намагаються пробити якомога більшу діру в електоральній броні один-одного. Макрон вже тривалий час, устрімлюючись зробити Францію знову великою, закликає до нового союзу з Росією. Аж до воєнного. Меркель завершує будівництво Північного Потоку-2, який призведе до втрати Києвом транзитного геоекономічного коридору з Європою.

Отже, не дивлячись на оптимізм талановитого помічника президента перед експертами та аналітиками в Лондоні, в Парижі у Києва може і будуть друзі, але всі вони союзники Путіна. Європі потрібен спокій, безпека і, бажано, пільговий доступ до російських надр та географічних переваг. На цьому й буде будуватися реальний порядок денний переговорів. Очевидно, що найважливішим завданням для Макрона стане тривале припинення вогню по всій лінії розмежування на Донбасі аби приступити до дипломатії переговорів з Путіним щодо спільної євроросійської стратегії. Для Меркель – грунтуючись на традиційному німецькому комплексі вини, вмовити Путіна підписати з Україною газотранспортний контракт якоїсь тривалості: від трьох до десяти років. Якщо Зеленський згодиться на вимоги Путіна: гарантії виборів в ОРДЛО під контролем бойовиків, закріплення в тому чи іншому вигляді особливого статусу Донбасу в Конституції, всеосяжну амністію для бойовиків, то йому запропонують премію – обмін українських заручників на арештованих бойовиків і терористів. За принципом «всіх на всіх».

При цьому, у президента Зеленського варіантів змінити ситуацію не так й багато. За однієї причини. Взявши в основу зовнішньополітичної стратегії доктрину Порошенка, тепер він повністю поглинутий сепаратними Мінськими угодами і змушений буде виконувати їх під тиском Заходу і Росії одночасно. Немає жодного сумніву, що саме ці нератифікаційні і протирічні національному суверенітету та спільним інтересам українців підписані поза міжнародним правом протоколи будуть продовжувати демонтувати українську державність. Власне, це і є головною метою Кремля – асиметрично колонізувати Україну, використовуючи для цього окупований Донбас як мультифункціональну зброю: від вогневого тиску і масових вбивств українців до встановлення політичного контролю над центральною владою в Києві через будь-який «особливий статус» нинішнього ОРДЛО. Не забудемо, що приймаючи Путіна у форті Брегансон, Макрон говорив про «дуже глибоку європейську Росію» і закликав повернути її в G7, збираючись наступного року разом з Путіним відсвяткувати на Красній площі 75 річчя Перемоги. Ангела ж Меркель провела зміни через Бундестаг, які дозволяють Газпрому добудувати Північний Потік 2 і не дуже заморочуватись вимогами Третього енергетичного пакету ЄС.

На жаль, єдиний, дійсно союзник, і прогнозовано відданий протидії агресії Росії – США не здатні реально підтримати Україну у її боротьбі за виживання державності. Зеленський – залишився один. Півроку тренування президентом недостатньо, аби ми розраховували на його твердість і дипломатичну спритність чи креативну КВНність. Тим більше, у змаганнях з Владіміром Путіним. У нинішній час – найсильнішим геополітиком світу. Отже, його завдання не погіршити ситуацію. Бо при підписанні двох «Мінськів» Росія влаштувала Іловайський і Дебальцевський котли. Останнім стратегічно управляв президент Росії у присутності «нормандців».

«Червоні лінії» визначені президентом, його міністром Пристайком і його помічником Єрмаком показують, що Зеленський розуміє загрозу виконання Мінських угод як детонатора внутрішнього громадянського протистояння. Українці мають вже хронічну звичку вдаватися до зміни політичної влади через вулицю або спільну суспільно-електоральну стратегію. Саме остання відкинула суперпатріотичне гасло Петра Порошенка «Армія, мова, віра» і висмикнула із натовпу на перше крісло держави Володимира Зеленського. Стрімкий обвал рейтингу молодого президента змусив його повернути голову в сторону виборців.

Мінська доктрина Порошенка миру з Росією немає майбутнього, якщо вона не буде змінена і доповнена справедливими компромісами. За соціологією, саме так думають виборці. До цього часу немає будь-якої мотивованої відповіді, чому саме президент Зеленський взявся виконувати ці згубні мінські протоколи, ще й доповнивши їх формулою Штайнмаєра, яка усуває Україну від процесу місцевих виборів на Донбасі. Тим більше що у виборчій компанії Зеленський всіляко від них дистанціювався. У нього була блискуча можливість запропонувати іншу, або нову стратегію на основі прямих переговорів з Росією за участі авторитетних посередників, яким особисто довіряє Владімір Путін. Як антипод Порошенка. Хто більше на це вплинув Макрон (обмін 35 на 35) чи Коломойський (взяти 100 млрд. доларів у Росії), ми можемо ніколи й не дізнатися. Ми все більше спостерігаємо дрейф президента до образу його попередника.

У Лондоні помічник президента Єрмак заявив, що у випадку провалу переговорів у влади є план «Б». Він запропонував для його реалізації збудувати чергову «стіну Яценюка». Наївно. Ми не Саудівська Аравія чи Ізраїль або США. Та й війна ведеться на високих балістичних траєкторіях артилерією, із безпілотників, яких стає все більше і більше у бойовиків. Президенту вже на старті свого лідерства варто було повернутись до Будапештського меморандуму, як міжнародно-правової угоди, підписаної керівниками ядерних держав. Там чітко декларовані гарантії кордонів, суверенітету і нашої незалежності. Доповнити це нормами з Біловезької угоди 1991 року, гарантіями Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року і величезним масивом міжнародних договорів між Україною та РФ щодо гарантування її суверенітету. І подати великий позов на цій базі до міжнародного кримінального суду ООН. Разом із іншими гарантами української державності. У цей час можна було би примусити Росію до спільної реалізації плану Мартіна Сайдіка: повернення окупованих районів Донбасу Україні впродовж 5 років через створення там міжнародної адміністрації під егідою ООН, заснування Спеціального фонду міжнародних донорів та інвесторів з відновлення Донбасу та передачі контролю над спільним державним кордоном миротворчим силам ООН із країн поза НАТО і союзницьких до Росії.

Президенту Зеленському потрібна чітка і зрозуміла стратегія відновлення української державності та її суверенітету. Її неможливо буде реалізувати без консолідованої єдності українців, проведення реальних швидких та ефективних соціально-економічних реформ та максимального посилення і професійного оснащення ЗСУ. Це головні опори для президента, які здатні забезпечити дійсний мир не поступаючись чутливими національними інтересами. Врешті, нам треба відмовитися бути тими українцями (Скоропадський) які підписували Грамоту про федералізацію з РФ, або шукаючи будь-якого миру (сепаратного) з Леніним намагались уникнути силової оборони країни (Винниченко), замінивши Симона Петлюру на Миколу Порша. І стати фінами, які у 1939-1940 рік відстояли Фінляндію перед багатократно сильнішою армією Сталіна і нанесли їй, при неспівставності з нинішніми українськими ресурсами, надто важкі втрати, аби продовжувати окупацію Фінляндії.

Відсутність бачення суб’єктності України, здатності українців успішно розвивати свою державу залишає мало шансів перетворити її на частину західного мейнстриму. Прихід до влади олігархічних кланів, непрофесіоналів, ставки на особисту інтуїцію і піар-маніпуляції, відсутність стратегічного огляду горизонту подій і фактів, закритість та утаємниченість владних рішень вже нанесли важкі травми Україні. Натомість ми спостерігаємо постійне послаблення демократії і поліцейські методи управління соціумом, подальше руйнування систем стримувань і противаг, інститутів, які формують глибинну державу зі здатністю протидіяти внутрішнім і зовнішнім викликам, небезпечне розпорошення національної безпеки і спробами демонтажу протидіючих волюнтаризму і авторитаризму державних і громадянських інститутів, ігнорування Конституції та використання її як тимчасової політтехнології.

9 грудня в Парижі президент Зеленський стане на березі Рубікону. Перед ним неймовірно складне завдання: перейти через цю річку, цей ріфт практично неможливо, ще гірше залишитись на березі і чекати.