Степан Гавриш
в интернет-пространстве:

Сироти Богдана
29.01.2021
Українське чорне дзеркало історії. Дивимось – і нічого не бачимо. Короткі спалахи визвольних змагань, темні часи, Руїна. Велика Київська Русь, Галицько-Волинське королівство Русі, гетьманські УНР і ЗУНР, їх злука, УРСР. Воєнно-племенні союзи, нетривкі квазідержавні утворення. Українці нічого з цього не змогли створити організовану державу і втримати її. В муках виживання. Вмонтувати в тіло древнього етносу державотворчий ген і виховати захисний імунітет. Буферна географія (між Європою та Азією), етно-племінна роздрібненість, відсутність єдиної, спільної цілі виживання і політекономічного класу національних лідерів. Родове прокляття.

Й до цього часу.

Два референдуми. На тлі історичного розпаду СРСР. 17 березня 1991 року 72% українців, із майже 30 мільйонів, рішуче вимагали збереження Союзу. Як «оновленої федерації суверенних республік». Вже 1 грудня, цього ж року, ледве більше 28 мільйонів (90,33%) «підтвердили Акт проголошення незалежності України». Якір на роздоріжжі.

Владу легко взяли національні комуністи. На чолі з безсмертним Кравчуком. Молодші брати російських імперкомуністів. Україна надовго втратила шанс на реальну незалежність і свою, оригінальну стратегію державності. Націонал-демократичні сили із дисидентами во главі програли й стали маргінальними кобзарями нової історії. На заміну комунсоціалізму прийшов дикий капіталізм, який народив, при пізньому Кучмі, – олігархат. Отрую демократії. Зрощення влади із фінансово-економічними монополіями. На правилах їх понятійного кодексу. Саме вони володіють основними активами держави, ЗМІ і масовими комунікаціями, життєво важливими інфраструктурами, політичними фракціями, урядом, судом і правоохоронними організаціями. Реальні власники країни. З ними, а не із українським народом, кожен новий президент підписує контракт. Суспільний договір, оформлений в Конституцію, не діє і зовсім не гарантує суспільству свобод і захист його прав. Всезагальна корупція, домінування фінансово-промислових холдингів не лише демонтують ліберальну ринкову економіку, знищують вільну конкуренцію, але й підривають єдність українців, послаблюють державність, перетворюють владу у центри обслуговування інтересів груп і кланів, утримують постійну загрозу переходу до авторитарно-олігархічних режимів.

Побудувати міцну національну сучасну державу українському народу в цих умовах неможливо. Як і провести модернізаційні реформи і створити конкурентне, самодостатнє суспільство.

Саме тому ми й не змогли вборонити Україну від російської агресії та не здатні до стратегії протидії Москві у її наступі на державність українців. З вини олігархів, які ніколи не дбають за Батьківщину, Росія перейшла до другої фази війни – на внутрішній території України. Використовуючи для цього створену нею ж політичну партію, громадські рухи, різноманітні групи лобістів, олігархів і російських бізнесменів. Нова армія українського апокаліпсису. Вона вбиває наші мізки. Користуючись принизливою слабкістю українського політичного класу, його ідентифирентністю до національного інтересу і спільних цінностей та значного розриву між цілями влади і миру з Росією.

Ми не можемо вийти із гравітаційної аномалії Росії.

Перше. Українська влада небезпечно солідарна із Кремлем в стратегії врегулювання воєнного конфлікту – виключно гібридні, поза міжнародним правом, мирні переговори з бойовиками за участі Москви, ОБСЄ та віртуальною парасолькою «Нормандського формату». Пасивна, доганяюча стратегію ворога, дипломатія.

Друге. На воєнний сценарій накладено жорстке «табу», що перетворило ЗСУ в політичних заручників і статистів. Це неминуче веде до глибокої кризи, яку заохочує Кремль. Оскільки немає воєнної стратегії, то, на тлі ефективної модернізації ЗС РФ, українська армія не може покинути «радянське плато» і вийти на принципово інший рівень ведення сучасної війни. МЗС нагадує команду КВН.

Третє. Немає стратегії власної «м`якої» сили.

Четверте. Політична система України, загартована двома Майданами, перестала відповідати інтересам українців і їхнім запитам на економічний і суспільний прогрес. Розрив між нею і виборцями стрімко зростає. Ліберальний авторитаризм президента поволі переходить в управління ФПГ. Москва, нарощуючи внутрішній наступ, все глибше і болюче розколює суспільство, збільшуючи свою присутність у внутрішньополітичних дискусіях.

П`яте. Натомість стратегічним цілям: державність, суверенітет, український народ, підзвітність влади і незалежність систем стримувань та противаг, справедливий суд, ринкові реформи, права і свободи, влада тоне в тимчасових протиріччях і проблемах: тарифи, ціни, вакцини, ТКГ, легалізація марихуани, цифровізація, велике будівництво, тощо. Саме ця повістка стала основною для Офісу президента. Вона активно підтримується ОПЗЖ, проросійськими ЗМІ, внутрішніми маргіналами.

Шосте. Українська влада не використовує кризу президентства Владіміра Путіна, внутрішньополітичну стагнацію, громадянські протести в Росії як надважливий елемент стратегії гібридної відповіді на агресію Кремля. Навпаки, вона постійно намагається легалізувати, законодавчо ратифікувати Мінські протоколи. Одночасно із якоюсь незрозумілою відмовою від міжнародно-правових інструментів і практик переговорів з воюючою стороною. Втрачаючи союзників, гарантії, компенсацій і час. Світ звикає до російсько-української війни як буденності. Москва не відступає.

Якщо вдивитись в чорне дзеркало власної історії, то ми тільки сироти Богдана.

Після того, як гетьман Сагайдачний в 1617-1618 рр. ледве не захопив з поляками Москву та десятиріччя «Золотого спокою», Богдан Хмельницький в січні 1648 року розпочинає війну із Річчю Посполитою. З особистих причин. Після пограбування його хутора Суботів і кривди сім`ї чигиринським підстаростою Чаплинським. В кінці - основним союзником обирає Москву. Не знайшовши втіхи в союзах із Кримським Ханством, Зборівському мирі з поляками, з Валахією (Молдовою) і Трансільванією, провівши дивні переговори із султаном Мехмедом IV про протекторат і отримавши від нього в дар одяг з булавою, шукаючи союзу із Швецією, опинився в неділю, 18 (8) січня 1654 року, «з містами, землями під государевою високою (кріпкою) рукою навіки і невідступно». Московським другим царем Олексієм Михайловичем. Романовим. 200 козаків і старшин на чолі із хрещеником Богдана Павлом Тетерею, на таємній раді дали згоду на колонізацію України Росією. Полковники Богун, Сірко, Дорошенко, Глух, Гуляницький, 4 полки в повному складі, більшість міст і духовенство на чолі з Митрополитом Сильвестром Косовим, учнем Петра Могили, були проти і не присягнули. Не допомогло. Мертва хватка Московії паралізувала волю українців до свободи.

«Березневі статті» того ж року, які неодноразово переписувались московськими «сурковими» при Юрію Хмельницькому, прикінцево оформили передачу українських земель у власність царя.

Переяславський розворот Хмельницьких припинив історичний шлях українців. Як самостійного етносу. Окремого народу, здатного не тільки заявити про себе, але й збудувати, головне, втримати, власну державу. На тривалий відрізок історії.

Переяславські угоди – предтеча Мінських протоколів Петра Порошенка. Штучно тримаючи на Донбасі гарячу фазу війни, понижуючи то підвищуючи її вогневу і смертельну інтенсивність, Кремль настійливо вмонтовує їх у свідомість українців і Заходу. Як безальтернативну стратегію колонізації України. Президент Зеленський, як і Юрій Хмельницький, якого у 18 років у Жердовій Балці під Києвом «прокричали гетьманом», розколовши, врешті, по Дніпру Україну, постригшись в ченці, під тиском Путіна ніяк не наважиться на злам московської дорожньої карти, яка тримає Київ у смертельному трафіку. Іван Виговський намагався вирвати із «братських російських обіймів» Україну Гадяцьким договором із польським королем Яном ІІ Казимиром Ваза. Той теж, чомусь потім, зрікся престолу. Аби стати паризьким абатом. За ним Українська Козацька держава, в складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств Великим Князівством Руським, разом із Річчю Посполитою та Великим Князівством Литовським перезасновували федерацію. Ліберальну, із створенням державності. Він був денонсований сином Богдана Юрієм у 1659 року. В обмін на кабальну угоду з Росією. Історія не терпить умовного способу оцінок. Але, якщо Гадяцька унія була б реалізована, ми би жили в іншому світі.

Дійсність така яка є. Росія перетворилась у небезпечного і жорстокого ворога українців. І це відповідальність не тільки її правлячого класу. Вторгнення в Україну підтримало 86% росіян. Від 62 до 70% з них вважають справедливою за опитуваннями «Левада-центр», анексію Криму. Тільки 10% проти. 74,38% населення Росії й на цей час готове до вторгнення російської армії в Україну, 62% росіян підтримують війну на Донбасі, не допускаючи ніяких компромісів. Хоча лише 41% із них готові визнати ОРДЛО.

Здавалося би українська влада має шукати і використовувати будь-які способи, події для дискредитації російського імперського наративу, глобальної небезпеки клептократичного московського режиму, існуючої, неподоланної в даних умовах її конфлікти із лідерською західною цивілізацією і внутрішнього світоглядного, суспільного протистояння. І твердо стати в одну лінію із яструбами, опонентами, критиками Кремля. Особливо в часі президентства Байдена, який тривало жорстко представляв Київ у Путіна. 52% американців вважають Росію «критичною воєнною загрозою». За Gallup – 2019 Москва стала «головним противником зміненому світові».

Тільки принциповою і послідовною протидією Кремлю всюди, де страждає український інтерес, спільні світові цінності, безпека, права й свободи людей, Україна може добитись успіху в створенні глобального антиросійського фронту. Для захисту української державності, відновлення її суверенної цілісності та отримання непорушних гарантій її незалежності. Без нього зберегти країну як повноцінного світового суверена навряд чи можлива.

Прокляття українців. Етнічно однорідні, історично більш консолідовані навколо політико-воєнних центрів еволюційних державних утворень вони, врешті, залишались тільки ресурсом, призом для інших, більш сильних і державних народів. Найперше, російського. Який став імперською нацією в складному союзі частини східних слов`ян (Іван Грозний), татар (Борис Годунов), угро-фінів (Нестор в Іпатіївському літописі). Реально збудувавши Велике князівство Московське (Московію) на уламках Київської Русі і Золотої Орди. Найперше, завдяки державотворчим, центрожорстким, консолідуючим, з ідеологією уніфікації, самодостатності домінуючим елітам. Часто кривавим. Якщо такі слабли, наймали чужих. Рюриків, Гольштейн-Готторп-Романових. Утворення Московської держави завершилось тільки наприкінці ХV – на початку ХVI століття, а російська імперія була заснована Петром І реформами 1708-1721 років. До того удільним московським князем десь у 1277 році був наш король Данило. А в 1319 році його четвертий син. Відомий як Калита.

Неможливо зрозуміти, отже, чому Богдан і його син Юрій віддали Україну слабкому московському царю недорозвинутої держави. Не перебуваючи в смертельній небезпеці. Відмовившись від союзу із розвинутими країнами того часу. Народивши сиріт, що не полишають століттями ідей «братського народу», «слов`янської єдності», «однакових духовних цінностей» і «спільної історії».

Не вдивляючись у «чорне дзеркало українців» їх історії, ми приречені на помилки, втрати і поразки. Без активної, воюючої стратегії боротьби за державність українців, їх право на історичну ідентичність, незалежність і суверенну свободу, ми вкотре, ризикуємо повторити «добу Богдана». Більше, втікаючи від виклику українській нації вільно розвиватись і будувати власну державу, правлячий політичний клас і частина деморалізованого, люмпенізованого народу знищують пасіонарність пробуджених незалежністю, Майданами, війною, їх готовність до жертовності заради України. Одержимість останніх двох президентів шукати «миру в очах Путіна» за кулісами міжнародного права, в димовій завісі Мінських сепаратних домовленостей, із найнятими західними «нормандцями», може, врешті, призвести до порогу переломних подій: українці не здатні (не можуть, не хочуть) мати сучасну державу, ЄС-НАТО не готові приєднати їх Окрайну з неподоланною історичною кризою – Росія готова гарантувати новий рівень глобальної безпеки на умовах мирного завершення конфлікту з Україною. За її планом погодженим із Заходом і КНР. Не виключено, що ініційований Зеленським і схвалений парламентом Закон «Про народовладдя», згідно якого українці на референдумі, ще й голосуванням в Інтернеті, можуть змінити свою територію, підготовка Урядом законопроекту про перехідний період на тимчасово окупованих РФ територіях, як легалізація, законодавча ратифікація Мінських протоколів, можуть бути використані саме для такого прогнозу.

Якщо українська влада на чолі із президентом не повернуться до активного протистояння Кремлю. Фактом є значна втрата інтересу західних союзників до України і її політичного керівництва, розмивання повістки війни, анексії, окупації території ковідом-вакцинацією, Навальним, Тихановською-Білоруссю, Китаєм, Іраном, Іраком, Афганістаном, СНВ-ІІІ, російською командою хіміків-вбивць. Президент кудись надовго сховався, МЗС на тривалому карантині, Уряд на ручному управлінні Офісу Глави держави, парламент у внутрішній боротьбі фракції олігархів і відчутті неминулих дочасних виборів. Національне лідерство втрачено. Жодних дискусій, проектів, стратегій. Визначення навіть найближчих і середньострокових горизонтів подій і реакції на них. Разом із ресурсами.

Маркером для стану внутрішньої депресії став і Олексій Навальний. Із майже 100 мільйонів глядачів його фільму «Палац для Путіна» українці другі за чисельністю переглядів. Невідомо скільки їх серед 1 мільярда переглядів в ТікТок з хештегом Навальний, але їх цікавість до виклику «блогера» Путіну зашкалює. Не дивно. Навальний, попри його тупий «кримський бутерброд із ковбасою», який пізніше він намагався дезавуювати, є чи не єдиним публічно важливим союзником Києва. Цілком здатним змінити не тільки внутрішньоросійську повістку, але й українську. Він в одиночку кинув суперпотужний виклик «московському царству» і сильно похитнув його. Те, чого до кінця не змогла зробити Україна. Зараз, як ніколи, його варто підтримати, публічно перейти на його сторону і боротись за його свободу. Всіма можливими способами. З одного боку, як очевидна технологія гібридної війни і права нанести ворогу якнайбільше шкоди. Його ж методами і на його території. По-друге, це вмонтовує Україну у внутрішньоросійську політику. Адекватно. Як Москва присутня в українській. По-третє, 20-25% росіян, які твердо підтримують Навального, цілком можуть стати провайдерами української теми в протестах, що можуть перерости в «білорусицізацію супротиву». Більше того, силове протистояння в Росії, через арешт Навального, не тільки зростає (в несанкціонованих протестах 23.01. прийняло участь від 100 до 300 тисяч росіян в 122 містах), але й все ближче до «Московського майдану», оскільки обопільна жорстокість з обох сторін може тільки зростати.

Тому, незрозумілим є індеферентність президента Зеленського, його політичної команди, спікерів парламентських фракцій і партій, правозахисників, колишніх моральних лідерів, «майданістів». Навальний – не Путін. І зовсім не обов`язково майбутній президент Росії. Він – таран, руйнівник демонічної клептократичної самодержної диктатури, яка хоче поглинути Україну. Схожий на міфічний Мйольнір, молот Тора. Але його енергія не тільки в російських опозиціонерах. Вона у підтримці світу. І українців.

Мовчання влади аби не образити Владіміра Путіна і не втратити з ним гру, тонку нитку особистих і невідомих «терок»? Дивна заява міністра Кулеби, що «не треба заграватись Навальним з точки зору інтересів України» створила враження, що українці на стороні влади Росії, яка прийшла до їхньої хати з війною, анексувала Крим, окупувала Донбас, вбила біля 15 тисяч кращих її синів і доньок, покалічила до 50 тисяч громадян, спричинивши неймовірні збитки. Ще більш дивним і злоякісним є реакція блогерів, журналістів і «експертів» із звинуваченням Олексія: «імперець-2», «на місці Путіна може бути тільки Путін», тощо. В противагу світовій реакції, яка беззастережно стала на сторону нового російського в`язня совісті. І збирається за нього битись. Можливо й «санкціями з пекла».

Навальний зовсім інший. Людина нового світу, якої бракує гостро Україні. Неймовірно мужній, унікальної, особливої волі і розуму, який пережив й переміг власну смерть. Йому потрібна українська підтримка і наша спільна рішучість. Для боротьби за відновлення держави українців.

Якщо ми не хочемо залишитись сиротами Богдана.
Notice: Use of undefined constant topic1 - assumed 'topic1' in /var/www/pepsi25ukr35289/data/www/gavrysh.org.ua/topic_article.php on line 4