Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Із Сирії в Україну. Повернення Путіна
17.03.2016

Пропагандистська внутрішня фабрика різноманітно стібалась над несподіваною нічною нарадою, з неділі на понеділок, у Путіна. За участю всіх перших осіб імперії. Виявилось, що президент Росії прийняв несподіване і дещо безпрецедентне рішення – припинити воєнну операцію в Сирії. З вівторка, 15 березня, вивести звідти «основні частини воєнного угрупування». В шоці від власної неповноцінності опинились всі політичні і воєнні аналітики, а офіційний представник Держдепу Джон Кірбі, у понеділок на брифінгу, взагалі демонстрував нехарактерну і повну розгубленість. Він нічого про це не знав.

Про початок несподіваної інтервенції Москви в Сирію ще якось можна було здогадатись. За таємним, але все ж таки примітним зосередженням засобів тилового забезпеченням, активності російської розвідки і деяких кремлівських месиджів навколо Асада. Ознак підготовки до виводу воєнного угрупування не помітив ніхто. Ані ЦРУ, ані Моссад, разом із МІ-6, БМД і розкрученим у мізках українців Stratford-ом. Путін знову всім утер носа і вчергове показав свою повну непередбачуваність. Тепер, навіть скептики і вся світова вата зрозуміла, що в Росії всі рішення приймає виключно одна людина – ВВП. На цей час вона і є самою Росією. І ніхто не може навіть здогадатись, на що наважиться правитель Росії в наступну ніч.

Путін заявив, що «задачи поставленные перед министерством обороны в целом выполнены». Це не правда. Ще у вересні він пояснював російську інтервенцію боротьбою з тероризмом і необхідністю знищення ІДІЛ, яка в Росії заборонена законом. Але та залишилася, нікуди не поділась і не збирається відступати. Навпаки, розширює територію джихаду.

Правий Путін лише в тому, що його рішення «будет хорошим сигналом для всех конфликтующих сторон». Врешті, як віруючий, він, без сумніву, зробив у перший день Великого Посту добру справу. Зарахується. На зустрічі у цей же «світлий понеділок» з міністрами в прямому ефірі він озвучив майже месидж Барака Обами: «Надеюсь, что это значительным образом поднимет доверие всех участников процесса и будет способствовать решению сирийского вопроса мирными средствами». Не варто тішити себе думкою, що він злякався недільної роздратованої вимоги Держсекретаря Керрі «взяти під контроль свого сирійського союзника Асада». Путін нікого не боїться.

Тому, спочатку вб`ємо в собі наївність і пацифізм. Путін не став миротворцем. Несхоже, що в нього взагалі ця ідея присутня, живе в мізку, як володаря найвищого титулу в східних єдиноборствах. Він зовсім не зійшов з геополітичного татамі і твердо стоїть там в бойовій стійці, оцінюючи світ не з позиції компромісу, а твердих правил Бушідо.

Путін потрапив у пастку і відступив. Очевидно, що це є найближче до істини. З одного боку, показавши американцям, китайцям і європейцям себе сильним геополітичним гравцем в Сирії, підняв статус Росії до рівня світової імперії. Він продемонстрував ефективність, безжалісність, пріоритет сили зброї над політичною дипломатією. За 5,5 місяців він здійснив 9 тисяч бойових вильотів з кинджальними бомбометаннями, запустив з акваторії Каспійського моря 26 крилатих «Калібрів» по цілях в Сирії на відстань у 1,5 тис. км. які непомітно перелетіли через територію Ірану та Іраку, знищив найбільш небезпечних 17 польових командирів ІДІЛ і невідомо скільки ворогів режиму Асада, в корені зламав війну на його користь, повністю дезорганізувавши інфраструктуру бойовиків, допоміг сирійським військам звільнити 400 населених пунктів, більше 10 тисяч квадратних кілометрів і взяти в кільце твердь «Ісламської держави» в Алеппо. Це зробило Росію із аутсайдера воєнним лідером, який сьогодні готовий діяти для своїх національних інтересів військовою силою. У будь-якій частині світу. Аби в цьому не було сумніву, російська стратегічна авіація з ядерними арсеналами, з відключеними трансподерами, ядерні підводні ракетоносці типу «Акула» і «Борей» напружували весь час НАТО по всьому периметру Євроатлантики.

З одного боку, Росія підписалася під мирним процесом в Сирії. 27 лютого він вступив в силу і, в цілому, його дотримуються всі сторони. Попри те, що він не розповсюджується на терористичні «Ісламську державу» і «Фронт ан-Нусра». Швидше за все, вони зосередили би свої атаки на авіабазу Хмеймім в районі Латакії, де знаходяться основні російські повітряно-космічні сили і нарощували би терористичні атаки на Росію. До того ж, попри відновлення в понеділок Стаффаном де Містуром Женевських переговорів між Асадом і опозицією, окремі бойові дії все ж таки ведуться сирійською армією і її союзниками – «Іранськими чатовими революції» і бійцями «Хезбули». Російським військовим неминуче прийшлось би підтримувати їх, що непередбачувано дискредитувало б їх як гарантів мирного процесу.

Ситуація для Росії, яка розтягла сирійські комунікації на тисячі кілометрів і не змогла створити надійної системи для їхньої безпеки, склалася майже патова. Саудівська Аравія, навколо якої сформована сунітська коаліція країн Затоки, рано чи пізно перейшла би від погроз до реального початку наземної операції проти Башара Асада. Росія опинилася б у стані війни із могутніми арабськими країнами ОПЕК. Не виключено, що внаслідок прямих переговорів з Владіміром Путіним статусними уповноваженими від Коаліції не залишили йому сумнівів у загрозі стрибка Росії у провалля неподоланної кризи, якщо він буде продовжувати махати шаблею попереду президента Сирії. Не випадково, за словами Пєскова, тільки після прийнятого рішення в понеділок Путін повідомив про це Асаду. Очевидно нам намагаються сказати, що таке рішення є одностороннім, несподіваним для Асада і сигналом для США, саудів і європейців, що його підтримка Сирії змінилася і носить обмежений характер. Але головне навантаження на рішення Путіна може належати Туреччині. Вона володіє не тільки Босфором і 4-5 за боєготовністю армією у світі, але й, як член НАТО і надійний союзник США, здатна нанести по Росії та іміджу Путіна удар неймовірної сили і закрити на замок пастку. Вона також готова для широкомасштабної наземної операції в Сирії. Лідер Кремля не може продовжувати особисту війну із твердим і гострим, як ятаган, президентом Ердоганом. Ресурсів у Росії на такий складний гамбіт вже давно немає.

А тут ще й сирійські повстанці десь закупили новітні ПЗРК і збили, чи то сирійський МІГ-21, чи то російський СУ-34, чим послали «чорну мітку» Шойгу про завершення домінування його авіації в повітрі.

Путін штучно створив систему нових глобальних викликів для Росії, підняв їх до рівня першого пункту порядку денного президента Обами і всіх світових лідерів, показав тверді мускули і міцні зуби. Тепер відступає. Точніше відходить в сторону, вже легітимно залишаючи авіаційну і морську воєнні бази в Сирії. Поки що з невідомою чисельністю контингенту для захисту Башара Асада від несподіванок. У будь-який час він так же легко туди повернеться, як і пішов.

Криза Росії на цьому не закінчилась вона тільки продовжується. Кремлівський істеблішмент розгублений. Він не знає, що робити, бо всі його аргументи розбиваються в щіпки об одиноку, мускулисту фігуру Владіміра Путіна. Не випадково, не дивлячись на його відступ із Сирії, у вівторок, 15 березня, рубль, разом із нафтою, вчергове обвалились. Недовіра до нього надто сильна, аби повірити в цей маневр. І народжена вона підступною, неспровокованою агресією проти братської сусіди.

Вихід Росії із Сирії має всі тенденції для переключення агресивних зусиль Путіна на Україну. Якщо українська влада твердо і послідовно буде виконувати Мінські домовленості, то він легко організує коаліцію із Заходом для примушення України до капітуляції. Без будь-яких гарантій і компенсацій. Справа не тільки в особливому статусі автономії для сепаратистів і, навіть, створенню на захоплених територіях африканських кланово-олігархічних корумпованих республік на чолі з одіозними персонажами. Проблема в консенсусі, який може виникнути між Вашингтоном-Брюсселем і Москвою з приводу української державності, її незалежності, права на євроатлантичну інтеграцію, яка єдина може вберегти український народ від занепаду. Останні заяви Обами, Нуланд, Кондолізи Райс і, що посилює песимізм – Маккейна, засвідчують, що це зовсім не виключений варіант. Путін зосередиться тільки на цьому напрямку. І тоді дійсно всім східноєвропейським країнам варто заклеювати вікна.

Путін випробовує НАТО. І ніхто не готовий сказати, як далеко він готовий зайти. Україна перетворюється ним в бруствер фронтового окопу. Проти американської систем ПРО, новітніх «Рапторів» та іншої високоточної хрєні він вже розгортає в Криму РГК «Панцер», ПКК «Бастіон» і РК «Іскандер-М», які за лічені хвилини легко долітають до Румунії, Болгарії та Туреччини. У Гвардійському Шойгу хоче розмістити ракетоносні ТУ-22М3 із запасом бойових маршрутів у 2,5 тис. км. Мілітаризація Криму набирає небезпечних для світової безпеки обертів. За останні тижні Росія перекидає в Донбас важку техніку. Разом із танками Т-92, «Смершами» і «Гвоздиками», постійно нарощуючи підрозділи спеціального призначення своїх ЗС.

Путін, якщо у нього немає планів стати лауреатом Нобелівської премії миру за вихід із України, на манер Сирії, готовий давно поставити на кон існування української держави. Вся його пропагандистська машина не перестає доводити американцям і європейцям, що Україна не здатна забезпечувати свій економічний і політичний суверенітет, а українська влада перестала бути на своїй території єдиним центром прийняття рішень. Київ давно вже існує за рахунок виключно доброї волі сусідніх держав. Перш за все Росії.

Очевидно, що нам прийдеться на це відповісти. Або ми згодимося з цією «доброю волею» і перетворимося у маріонетку, яку будуть використовувати для своєї гри великі і дуже суверенні дядьки, або ми зрозуміємо, що державний суверенітет забезпечується виключно воєнним і послідовним дипломатичним шляхом. Іншого способу його утримання і зміцнення історія ще не придумала. Сила визнає тільки силу. Тому Путін, наштовхнувшись на неї в Сирії, перше за все Туреччини і коаліції країн Затоки, змушений відступити. Йому не наснився добрий сон.

Не варто прямолінійно голосити, що це є закликом до кровопролитної війни. Хоча саме війни і є повивальними бабками людської історії. Необхідно поєднувати жорстку і агресивну, бо мова йде про можливість втрати держави, зовнішньополітичну дипломатію і реально, без піару та імітації готувати ЗСУ разом з усім українським народом до рішучої оборони країни. Цей план має запропонувати Президент країни й Уряд. Натомість підкилимним поїданням один-одного. Часу робити вигляд, що війна на Сході сама по собі якось розсмокчеться, а Крим чарами і колись повернеться, вже немає. Це не тільки не морально, але й стає основною загрозою національній безпеці.

Вихід Путіна з Сирії неминуче поставить в порядок денний питання про його певну договороздатність і готовність до можливих компромісів. Це не скасує антиросійські санкції, але почне неминучий їх демонтаж. В ЄС і США немало його впливових прихильників. У той час, коли друзі української постмайданної влади стають її непримиримими опонентами. Якщо Україна буде виконувати «Мінський мирний план» чи ухилятись від нього в умовах зменшення, припинення фінансових ін`єкцій в український дерев`яний протез. Коли вона почне боротись, то отримає друзів і союзників. І вони вже не зрадять. Поляки, тимчасово змирившись із трагедією загибелі під Смоленськом переважної частини воєнно-політичної еліти на чолі із президентом Лехом Качинським, поновлюють на ній силу свого суверенітету, кинувши виклик Москві.

Росія знову почала жити серед ворогів і опонентів, які будуть постійно її послаблювати. Прийшов час Україні підняти голову.