Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Експансія виправдана
24.03.2016

Популярний в ЄС італійський щомісячний журнал по геополітиці Limes 16.03. розмістив велику статтю John (Pat) Willerton «Москва – наш ворог, тому, що ми її не розуміємо» (Mosca è nostra nemica perché non la capiamo). Зовсім в Дугінському стилі. Як би він і сам був членом «Валдайського клубу». В продовження дискусії 19-20 жовтня 2015 року у Сочі про можливість Третьої світової війни в ХХІ столітті, на який Путін приїхав на новій Lada Vesta.

Автор переконаний, що світом сьогодні керують дві, ворожі одна до другої, наддержави «які, в основному і диригують регіональними конфліктами» - Росія, попри неприпустиму економічну слабкість, і США. При цьому, вони знаходяться в стані безкінечної холодної війни. Саме Москва, маючи сьогодні необмежену можливість «демонстрації сили», добровільно розпустила «радянську імперію в Європі». Що і утворило «15 незалежних держав на руїнах СРСР». США, навпаки, вважають, що «Захід виграв холодну війну», та призвів до «кінця російських сфер впливу і традицій особливих відносин із сусідами».

У цьому і є сутність протиріч між Росією і Заходом, які породили нову геополітичну реальність. США «все ще залишаються домінуючою воєнною державою і лідером в економічній сфері», але їхня здатність «одноособово сформувати міжнародну реальність зменшилась». Росіяни, «як у царську і радянську епохи», вирішили знову сприймати себе природними лідерами в Євроазії. Вони володіють значною сферою впливу, в якій мають дотримуватись їх фундаментальні інтереси безпеки. Московити взяли на себе роль носіїв слов`янських культурних цінностей і захисників Східного православ`я. Звідси, Росія має, очевидно, історичне і юридичне право захищати нову свою ойкумену і зміцнювати свій суверенітет будь-якими способами.

Путін чекав цього надто довго, вивчаючи психологію трьох американських президентів – Клінтона, Буша і Обами. Він використав «момент розриву», в Україні в 2013-2014 роках і «вщент розбив складний, який вибудовувався два десятиліття, баланс між прозахідними і проросійськими силами».

Нам не залишають вибору – Москва приречена «повернути собі традиційне євроазійське, слов`янське і православне лідерство». Україна є лише частиною цього процесу. Інакше Москва ніколи не припинить цю холодну війну. І хоча світові позиції США відносно Росії сильні, вони «в цілому ігноруються країнами БРІКС і державами Південної півкулі».

Певний песимізм тексту щодо Росії є нескладним маніпулятивним прийомом переконати нас в його об`єктивності і експертній значимості. В дійсності подібна стаття є класичною пропагандистською кулею, яка направлена у скроню європейських інтелектуалів. «Газпром» витрачає сотні мільйонів доларів щорічно на зомбування, перш за все, європейських еліт і формування внутрішнього розколу Західного світу. Йому багато вже чого вдалося і кількість таких публікацій тільки зростає. Україні нічим відповісти. Причина навіть не у фінансових ресурсах, які масово розкрадаються і перекачуються із державного бюджету у приватні холдинги. Надто мало серйозних, професійних, «із іменем», аналітиків, експертів і журналістів, які цікаві і прогнози яких були би близькими до майбутньої реальності. Крім того, повністю провалена, в цьому контексті, ідея створеного Міністерства інформаційної політики, яке перетворилося в банальний політ-технологічний і піарний відділ обслуговування політики президента і величезну тролеферму. При цьому, його завдання, з одного боку, полягає в примітивній пропагандистській обробці мізків, як виборців, так і зовнішнього споживача, а з другого – в постійному утриманні президента у ванній. З теплим молоком і медом. Наприклад, вони готують щоденний аналіз Інтернет згадувань про главу держави (в середньому десь 1,5 млн.), в якому критично дії президента оцінюють тільки від 1,5% до 5% користувачів соцмереж. Тобто, його рейтинг мав би бути вищим, ніж у Путіна. В дійсності за даними КМІСа, за нього сьогодні готові проголосувати всього 9,3% виборців. Після Леді Ю. Отже, 80,7% йому, швидше за все, не довіряють.

Треба, нарешті, визначитись із якоюсь, менш-більш, чіткою, адекватною історичній кризі, стратегією. При чому, не тільки розвитку, але й виживання. Це вкрай важливо. Якщо ще недавно велась дискусія про те, виступає Україна більше глобальним суб`єктом чи об`єктом, то нині все більше помітна тенденція дискусії західних експертів про її слабку об`єктність і «історичне сплетіння з Росією». Тобто, зменшення об`ємну навіть її як об`єкта геополітики. Про це прямо пише Die Zeit, називаючи Україну «нестійкою державою і навіть такою, що не відбулася». Власне, вбивча заява президента Єврокомісії Юнкера в Гаазі, що «найближчі 20-25 років Україна не може стати членом Євросоюзу і НАТО», це підтверджує. Тому, колись зорієнтована на нашу підтримку, американська ділова газета Wall Street Journal роздратовано шипить, що «Україна стає небажаною моральною проблемою для Європи, а багато єврочиновників серйозно обговорюють тему, як її позбутися». Саме й тому, з ультиматумом, прибули в Київ два міністри Західної частини «Нормандського формату» - Штайнмайєр і Жан-Марко Ейро – виконати Мінські угоди. В односторонньому форматі. Але це все одно, як сказав у Києві відомий британський аналітик, Джеймс Шерр, що «випити отруту». The Guardian видала важку аналітику про згубність курсу Києва «на розрив усіх зв`язків з Москвою», що призвело до падіння «рівня життя вдвічі, втратою валюти 350% своєї вартості, злету інфляції до 43%..., надмірної зовнішньої заборгованості, яка змусить майбутні покоління віддавати західним кредиторами половину приросту ВВП, якщо він колись досягне 4% в рік».

Два висновки, які лежать на поверхні, – бентежать. Захід, який ще вчора розглядав Україну своєю майже невід`ємною частиною, різко починає дистанціюватись від неї. І, другий. Він готовий жертвувати державністю українців для виходу із холодної війни з Росією та її умиротворення. Можливо ще й тому, що в нього немає вибору – українська влада якось дивно не поспішає рішуче відстоювати державний суверенітет і протидіяти агресії Росії. І він чудово розуміє, що це хочуть зробити виключно його руками.

Саме тут забитий в камінь меч короля Артура. Хтось його має витягнути, аби не допустити подальшого розпаду України. При цьому, необхідно визнати помилковим купецький досвід українців, які, натомість, шукали на батьківщині легендарного вождя бриттів скарби гетьмана Полуботка. Не знайшли. Чому й ВВП в спадкоємців Київської Русі на душу населення впав до середньо-африканського.

Очевидно також, що головна лінія стратегії виходу із кризи – відносини з Росією і подолання воєнного конфлікту з нею. Спроба відтягнути це питання на майбутнє прискорить прийняття рішення світу щодо згоди на передачу Москві політичного мандату на управління Україною. ЄС боїться допустити «балканізацію» конфлікту, який вміло розкручує Росія.

Шанс ще не втрачено і Захід продовжує боротися за український суверенітет та право українців на свободу геостратегічного вибору. Але часу для дій залишилося не так вже й багато, зважаючи на перезавантаження лідерських груп США і ЄС в 16-17 роках.

Останнє рішення РНБО про нову Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України, яке констатує, що «найбільш актуальним у середньостроковій перспективі залишатимуться, зокрема, загроза агресивних дій Росії для виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності…» свідчить про намагання вищого керівництва держави уникнути прямих питань і відповідей на них щодо реальної війни з Росією, яка продовжується вже більше 2 років. Саме на цій базі треба формувати всю центральну політику держави, підпорядковуючи їй економіку, політику і соціальні виклики. Литовці, вслід за нами, затвердили нову Воєнну стратегію в якій Росію визнали «найбільшою загрозою для власної безпеки і визнали армію головним інститутом оборони країни, яка має бути максимально готова до оборони країни і викликів не конвенційного характеру – проти нерегулярних озброєних формувань, інформкібернетичних атак». Навіть складний конгломерат ЄС, який сьогодні перебуває у глибокій і системній кризі, продовживши санкції ще на півроку, главами МЗС одноголосно схвалив п`ять принципів побудови відносин з Росією. Це рішучий крок. І хоча жоден з них прямо не торкається України, всі вони є принципово жорсткими для стримування Кремля. Вслід за цим Пентагон назвав Росію першою загрозою після Китаю, Пвнічної Кореї, Ірану та міжнародного тероризму, для національної безпеки США. Одночасно американські Конгрес і Сенат вважають Росію «найбільшою загрозою європейській системі безпеці за кілька десятиліть», безнадійно вимагаючи від президента Обами надати Україні оборонну зброю «для захисту своєї території і суверенітету від російської агресії».

Тому для Президента Порошенка важкою дилемою, яка тягне Україну в революційний хаос і протестну турбулентність, залишається згубна формула: «ні реформ – ні війни». Відсутність ліберальної економічної політики перетворило молоду українську демократію у псевдосистему, яка тримається на корупції, феодальних взаємовідносинах і понятійних правилах, що підриває права і свободи громадян. Втеча від відповіді на неспровоковану агресію Росії, реальну війну з нею, призвела не тільки до важких людських і матеріальних втрат, але й сильно дискредитувала ідеї свободи, державності, патріотизму. Не випадково 66,6% громадян хочуть якогось мирного вирішення війни з Кремлем, що історично неможливо без втрати державності.

Путін, як завжди, несподівано припинив масштабні військові операції в Сирії. Не пішов. Взяв невизначену паузу, залишивши там більшу частину свого військового контингенту. Разом із двома воєнними базами та С-400. На нього нарощували тиск надто багато агресивних векторів, які, вже в найближчий час, могли б довести Кремль до божевілля. 1) Можливість протидії йому двох коаліцій (США і Затоки), та Туреччини, які в будь-який час готові були розпочати широкі наземні операції проти бойовиків ІДІЛ і «Фронту ан-Нусри». Росія, разом із Іраном, який знову дратує США балістичними ракетами, «Хезболлою» та кривавим диктатором Башаром Асадом, могла опинитися в меншості. Та ще й між наковальнею і молотом. 2) США і сауди, після переговорів з Керрі, впритул наблизилися до нафтового ембарго Росії яке, разом із відключенням її від СВІФТу, миттєво опустило би її до рівня статусу Північної Кореї. До того ж, племінник короля Саудівської Аравії принц Аль-Валід ібн Талал заявив кувейтській газеті «Аль-Кабас» про необхідність «досягнути нового договору і сформувати єдиний фронт» з Ізраїлем проти Ірану. Воєнні успіхи Росії в Сирії, очевидно, могли обернутися для неї тяжким похміллям. 3) Росія, разом із США, виступила гарантом мирного процесу для Сирії у Відні та Женеві, підставивши під ним свій підпис. З нього виключені терористичні «Ісламська держава» і «Фронт ан-Нусра», з якими продовжують бойові дії сирійська армія, іранські «чатові революції» і «Хезболла». Якби Москва залишилася, то неминуче змушена була би дискредитувати мирний процес і поставити на кон свою глобальну дієздатність. 4) Путін розпочав нову гру. Це найголовніше. Він довго придивлявся до лідерів Заходу, одноособово керуючи Росією 15 років, аби цього не робити: Сирію, як і Україну федералізувати, поділивши її між алавітами, сунітами і курдами. Таким єдиним чином зберігши Асада при владі. Це сильний компроміс. Із якою б відразою на нього не дивилися американці та турки, в найближчі дні Керрі-Путін-Лавров, в Москві, можуть його затвердити. Але це ще не все. Яка гра без весілля в Києві. Путін пропонує, гарантуючи мирний процес в Сирії, прийняти його формулу нового договору із Заходом: два конфлікти – одне рішення. Сирії – мирний план, але Україна має бути віддана Москві. Зрозуміло, в різноманітних кольорових дипломатичних обгортках, з подушками, аби не так боляче було падати, із хустинками для шмарклів особливо ревнивих патріотів і друзів молодої і хворої демократії.

Попри все, саме зараз Росія перебуває на дні геополітичної кризи. Вона втратила свою репутацію стабільної держави і ніскільки не повернула довіру до своєї політики. Із технологічної наддержави стала типовим аутсайдером. Жодного нового військово-політичного союзу з Китаєм та іншими країнами БРІКС так не змогла створити і поступово відключається із світового ринку капіталу. Та ще нажила собі купу ворогів. Прямих і затаєних. Цим варто скористатися, якщо припинити говорити одними лише метафорами, заохочувати корупцію і боротись виключно за контроль над фінансовими потоками та не втихомирити свою жадібність. Цього хоче й Захід, ховаючись за наростаючим роздратуванням млявістю, нерішучістю, нещирістю української влади. Велика Британія послала сигнал, вона готова підписати з Україною Оборонну угоду на 15 років, аби «збільшити свій вклад в допомогу країні в її протистояння з РФ і захисті свого суверенітету». До цього готові й інші країни НАТО. Поки «друзі Путіна» не заволоділи увагою євроскептиків України. Віце-канцлер Німеччини і міністр економіки, одночасно, Зігмар Габріель, вже не вперше, 17 березня висловив сподівання, що вже «в найближчі місяці будуть створені умови для зняття антиросійських санкцій вже цього літа». Це і є виправдання експансії Путіна.