Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Україна в магічному трикутнику долі
27.10.2016

Петро Порошенко вже не може приховувати, що кардинально поступився «трійці нормандців» в Берліні. В інтерв`ю телеканалам увечері 23 жовтня він різко відступив від власної інтерпретації Мінського плану: спочатку безпека, а потім вибори на Донбасі, в чому його вдало підтримували США. Під його мантри нам видалося, ще 12 лютого 2015 року, коли за його дорученням вчинили «комплекс заходів щодо виконання «Мінських угод», що згода президента на формулу: спочатку вибори, а потім – кордон є глибоко замисленою дипломатією по затягуванню процесу миру на Сході. Виявляється, це був тільки відкладений і підступний план Путіна-Суркова з примусу України до капітуляції. В Берліні він став і планом Києва. Ми з самого початку агресії Росії діємо за її планом по десуверенізації України. 

Тому, у Петра Олексійовича є безжалісне формальне право звинуватити всіх нас в нерозумінні процесу, войовничості та бажанні вийти із кабальних Мінських угод: «кожний, хто атакує «Мінськ», має взяти на себе відповідальність за те, що буде, якщо «Мінська» не буде». Меню президента в цьому випадку невибагливо жахливе: або «треба забути про санкції», або прошу взяти відповідальність за майбутні жертви». За досить жорсткою риторикою, адресованою всім тим, хто пробує хоча якось вести з ним діалог через ФБ і тонкі шпаринки об`єктивних ЗМІ, глава держави чомусь забув про попередження Байдена, що п`ять Єврокраїн санкції можуть вже й не підтримати. Незалежно від «Мінська». Приклад – демарш Італії. Росія їм дорожче України, яка Мінськом вивела її за межі конфлікту і політ-юридично закріпила громадянську війну між українцями. І, головне, хто несе відповідальність за 10 тисяч вбитих в «розмежувальних» окопах і котлах Сходу українських громадян та біля тридцяти тисяч зранених. 

Тепер вже не українські військові захищатимуть Україну, а якась «нова, з розширеним мандатом, місія ОБСЄ, яка називається озброєна поліцейська місія». Вона, за черговою твердою думкою президента буде «як в частині ліній розмежування, де має відбутися розведення сил, як в частині місць зберігання важкої техніки і артилерії, так і в частині кордону… на першому етапі, тобто до виборів, ми маємо отримати контроль над кордоном з боку озброєної місії ОБСЄ». Жодного слова про демілітаризацію Донбасу, роззброєння двох потужних армій бойовиків, вільний доступ політпартій і незалежних кандидатів в депутати, до виборчого процесу діяльність національних правоохоронних органів і судів. Навіщо? Нова автономія Донбасу з особливим статусом воєнний, а не політичний проект Кремля. Поки що – міні-новоросія. 

Жоден із іншої частини «Нормандського формату» не підтверджує зміну спостережної на озброєну місію ОБСЄ. Меркель, навпаки, спростовує. Путін то заперечує, то підтримує. Особливо, якщо «Місія ОБСЄ» буде складатись із російських відставних ментів, ФСБешників і ветеранів спецназу, про що в свій час вже заявляв Лавров. За свідченням Пєскова Путін з нею готовий змиритись, якщо її «проработать в рамках ОБСЕ». Немає жодного значення, це не функція ОБСЄ, про що президентові сказав комісар Хуг на «112»: «Саме сторони повинні завершити конфлікт. Ми тільки спостережна місія і допомагаємо їм. Ми не встановлюємо міни, не стріляємо з артилерії – ми тільки документуємо це». В трьох, так званих, «кошиках» забезпечення безпеки і «вирішення основних задач організації» ОБСЄ «поліцейської», «озброєної місії» немає. Треба змінювати цілу купу документів. Перш за все «Віденський документ – 94» і «Празьку хартію для нової Європи».

Згідно принципів ОБСЄ, зафіксованих в Гельсінському заключному акті 1975 року, всі країни-учасники виконують і вирішують спірні питання лише шляхом діалогу. В (липень 2015 року) доповіді ПА ОБСЄ «Будуючи ОБСЄ майбутнього» запропоновано не змінювати ці принципи, а до порушників застосовувати лише механізм «консенсус мінус один/два» - неврахування голосу країни-порушника/конфлікту/спору під час прийняття рішень. До того ж, для зміни будь-яких документів ОБСЄ потрібен виключно консенсус, а Росія виступає ще й за послаблення організації. Серед 16 відомих польових місій ОБСЄ у всьому світі - жодної озброєної і поліцейської. Увесь бюджет ОБСЄ – 141.107 млн. євро, з яких – 83.8 млн. євро витрати на всі польові місії. Бюджет же СММ в Донбасі – 98.7 млн. євро. Отже, саме планування нового масштабного незвичного формату місії ОБСЄ мало би додати більше скепсису в потоки неконтрольованого оптимізму досвідченого бізнесмена Петра Олексійовича. 

На озброєну місію ОБСЄ мандат може дати тільки РБ ООН, яка обмежила її діяльність тільки моніторингом для упередження конфліктів. Спостережна місія ОБСЄ має мати гарантії повної безпеки. В Косово її надавало НАТО операцією «Орлине око». Але після обстрілу місії з легкої (не з Градів і 122 мм. мінометів) стрілецької зброї, голова місії негайно припинив її, а НАТО розпочало бомбування Югославії. 

Хто дасть гарантії безпеки місії ОБСЄ на «гарячій» лінії розмежування і кордоні, через який відбувається воєнна підтримка терористів і рух російських найманців та військових?

У контексті стратегії, в цій частині, у президента все виглядає так, що українських військових і силовиків замінять «місіонери» ОБСЄ з рушницями, пістолетами і собаками-саперами. Гарантії, звичайно, може дати може тільки РФ. Якщо місія буде укомплектована виключно із її «миротворців». Це частина ще не реалізованої гібридної стратегії війни, вже добре випробуваної в Грузії.

Тому, ніяких гарантій. По жодному із пунктів Мінських угод. Класичний цугцванг. Будь-який хід Києва при виконанні Мінських угод веде до погіршення ситуації в напрямку поразки і непередбачуваної внутрішньої дестабілізації. Аналіз показує, що тут немає корисних або нейтральних ходів, але ще зберігається невеликий простір для управління воєнною кризою і змін. Але чинна влада швидко втрачає час і до них не готова. 

Президент інтуїтивно маневрує. Між, майже, стерильним рейтингом і все більше й більше настійливим бажанням обратись знову головним, єдиним лідером країни. Його оточення на цьому якось вже надто емоційно наполягає. Аргументуючи це безальтернативністю його кандидатури в умовах стагнації «Мінського процесу». Для цього якось треба закрити тему війни на Донбасі, спертись хоча би позірно на залякані євробюрократичні еліти, які мають ще всі шанси розвалити ЄС, і помиритись з Путіним. Дежавю. Коли в квітні, 2014 року чотирьохсторонні перемовини (3 проти Лаврова) могли, рано-чи-пізно, завершитись масштабною міжнародною конференцією в рамках Будапештського договору з відновлення суверенітету України, США тоді міцно взялись за Росію, діючи разом із ЄС і Києвом. Це загрожувало планам Путіна зберегти, як мінімум, анексований Крим. Меркель і Олланд, яких обрав господар Кремля посередниками в альтернативу Вашингтону, переконали тоді Порошенка, в обмін на визнання легітимності його обрання президентом, відмовитись від послуг американців і піти на принизливі для України Мінські переговори із бойовиками за посередництва «Нормандської трійки». (7 червня 2014 року посол РФ Зурабов в 10.00 прибув у ВРУ для участі в інавгурації П.О.Порошенка в президенти України). Як доказ цього припущення – США так і не надало Україні серйозної воєнної допомоги. Як і статусу союзника. 

Тепер знову боротьба за владу робить заручником державність і національні інтереси. Політика не виконує свого призначення, бо перетворилась у таємні зговори, кулуарні домовленості і підступні плани. Дипломатія зведена до постійних, протилежних по суті, конфронтаційних заяв і намірів. Жодних документів в рамках міжнародного права з виходу із війни з Росією не прийнято і ніхто не збирається їх навіть обговорювати. Основою для історичних змін в державності стають кулуарні рішення і неправові угоди, підписані людьми без повноважень і належних статусів із потенційними злочинцями, яких звинувачують в організації масових вбивств українських громадян. Виборців все глибше і глибше, щоденним промиванням мізків, заганяють на територію страху, «безальтернативності» планам влади виходу із воєнного конфлікту з Москвою і здатності українців захищати свою крихку незалежність та свободу. Це при тому, що сама АТО, за законом і логікою, має бути направлена на звільнення заручників, державних установ, територій та знищення терористів. Тобто, супроводжуватись активними збройними силовими операціями. 

Містичний трикутник Карпмана. Трикутник долі українців. Вони – історична жертва імперської збройної експансії Кремля. Він – класичний агресор, діючий, завуальованою під «шахтарів і трактористів», війною, Мінськими угодами, кібер-інформаційними спецопераціями, диверсіями масованих легіонів «агентів впливу» і «п`ятої колони», тиском на економіку, зломом психологічної стійкості і громадянської свідомості соціально пригнічених людей. Таким чином, Москва намагається послабити, дискредитувати, припинити розвиток, розколоти, ліквідувати українську державність, найбільше розраховуючи на внутрішнє компрадорство, жадібність і безпринципність політиків разом із природним українським взаємопоборництвом. 

Рятівник – ЄС і США. Проте йому належить тут найменше очевидна роль. Нам щодня пояснюють, що вони діють із бажанням нам допомогти. Але події останнього часу, коли Україну примушують безпричинно і просто так віддати Донбас Росії і забути про Крим, свідчать, що це гра з жертвою, аби отримати свій виграш: гарантії від Путіна про стабільність в Європі та доступ до російських ринків, припинення або зменшення напруження сирійської громадянської війни, яка запустила біженців в ослаблену Євроунію, виходу із кризи галопуючої холодної війни, яку інтенсивно роздмухує Москва. Це прихований мотив. Якщо президент Порошенко втримає в невизначеному статусі ситуацію на Донбасі, а в Білий дім прийде Гіларі Клінтон, то така невизначеність може затягтись до моменту виборів/перевиборів нашого глави держави. Або новий Вашінгтон переформатує кризу: а) Росія відступить з Донбасу залишивши Крим під нарощуванням «іранізації» тиску на неї; б) змушена буде перейти із «Мінська» в режим нової міжнародної конференції-переговорів під чолом РБ ООН; в) згодитись на прямі двосторонні переговори Україна-РФ за участю міжнародних посередників; г) визнати ЛНР/ДНР самостійними суб`єктами і продовжувати тримати Україну в стані жертви. В лещатах. Між непослідовністю Заходу і власною залізною хваткою. Можливо, варто для корекції прогнозу зробити висновок, що США, при будь-якому сценарії, не хочуть допустити перемоги Росії одночасно в Сирії і Україні. А Путін зовсім не готовий, на цей час, поступитись однією із цих країн в обмін на відновлення статусу партнера Заходу. Його план – залишити Асада і тримати важко-хвору Європу в стресі Україною. Йому немає жодного сенсу здійснювати широкомасштабне військове вторгнення із бомбуванням українських міст і сіл. Стратегія Генштабу РФ, який і вмонтовував Мінськ в гібридну війну, якраз і полягає в тому, щоби Росія була над конфліктом, діяла з позицій миротворця і майбутнього гаранта. Все решту зроблять керовані російськими офіцерами перевдягнуті в «жителів Сходу» російські найманці, підрозділи спецоперацій і інформаційна війна. Росія поки що виграє її в цілого світу. Нова історія її зрощення із кібер-психологічною і мережевою війнами та радіоелектронною боротьбою, з використанням глобального інформаційного простору й інфраструктури для проведення стратегічних військово-політичних операцій, перетворили її на війну тотальну. Вона всюди. В кожній домівці, в кожному мізку українця і європейця. Україна стала для неї лабораторією і полігоном одночасно. Для використання стратегічної інформвійни другого покоління. Її мета – перемога без використання військової сили. Подивіться, і ви побачите її масові жертви: створення атмосфери бездуховності і аморальності до власної історично-культурної спадщини; маніпуляція суспільною свідомістю населення України; дестабілізація політпартійного життя, їх маргіналізація; розпалення недовіри і підозрілості в суспільстві; інспірація помилкових рішень державної влади, дезінформація; підрив авторитету держави, тощо. Особливо вражає відсутність стратегії боротьби проти цієї очевидної війни, яка щодня тримає в окопах всіх українців. Найперше, вона направлена на керівництво країни, правлячі бізнес-еліти, бюрократію, корумпованих представників влади, національні меншини. Саме під її вогнем нас щодня залякують образом сильного ворога, його могутністю, тиснуть, аби послабити наші переконання, устої щодо держави, її територіальної цілісності і здатності українців до визвольної боротьби в прикладі супротиву Сталіну ОУН-УПА, різними змінами позицій, нереалізованими обіцянками, маніпуляціями дезорієнтують все суспільство. 

Виглядає так, що першою її жертвою стала українська влада. 

Із агресором і його цілями все зрозуміло. Подивимось на рятівника. Оскільки США знаходиться тимчасово в ролі спостерігача на стороні Києва, зосередимось на ЄС. 

Неозброєним оком видно, що рятівник в дійсності особливо нікого не рятує. Як того, хто тоне. Нам здається, що ось-ось на Путіна серйозно натиснуть, що Меркель-Олланд дійсно бажають нам допомогти. Але на більш глибокому рівні ми вже не сумніваємось – вони грають з жертвою. Можливо, щоби отримати свій виграш. В кінці-кінців, це не вирішує питання відновлення життєздатності і суверенності України, а приносить плутанину і страждання. Допомогти може розкриття істинної гри рятівника і її мотивів. Це могло би змінити стратегію відповіді на агресію Кремля в підчерев`ї Європи. Поки що, в українців домінує почуття безпомічності і беззахисності, безпросвітності, примушуваності і безсилля, нікому не потрібності, заплутаності, неясності, розгубленості, постійної неправоти, власної слабкості і немічності в ситуації з агресором і рятівником, образи, страху і… жалості до себе. 

Треба вийти з цього трикутника. Головне розуміти – ніхто нічого за нас не зробить. Все треба робити самим. Санкції не переможуть Росію і, тим більше, не змусять її капітулювати. Поки що, розпадається Україна, ЄС перед його початком після «Brexit», а Росія майже відкрито бореться за Трампа. Нам, не виключено, допоможуть. США. Якщо ми будемо щось робити. Рішуче і послідовно. Реальність байдужа до нас, агресивна і безжалісна. Треба її міняти, взявши в неї уроки. Президент Порошенко недооцінює альтернативи Мінську. Крім оглянутих зовнішніх, є ще внутрішні: воєнно-дипломатичні. Треба зосередитись не на залякуванні війни з Росією, з якою ми маємо добрі відносини згідно з неденонсованим Великим Договором про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 року, а на подоланні зростаючого тероризму на Донбасі. Російська журналістка Латиніна вважає його «Донбаським ІДІЛом». 

Зараз головним питанням постане: чи готова правляча група поступитись владою для захисту національних інтересів і відновлення суверенітету держави, чи Україна залишиться жертвою. Бо в рятівника є завжди вихід з цього трикутника. Очевидним є прогноз: якщо Донбас отримає особливий статус воєнної автономії в тілі України з її рук, країна почне розсипатись на федеративні регіони. Ніхто не зможе довіряти слабкій центральній владі, яка не спромоглася зберегти українську державність.