Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Ми всі хайпанули з обміном українських заручників, але щось пішло не так
18.10.2019
До зашквара ще далеко. Хоча...
Марафон при арсенальному фудкорі психологічно не переламав ситуацію для президента Зеленського. Як розраховувала його команда. Навпаки. Сутньо ускладнив її. Його рейтинг різко покотився вниз. Разом з партією. Ще не критично для особистої кризи глави держави, але з треком неминучого сповзання в чергову хвилю загальносуспільної депресії. Зважаючи на тиск надзвичайно високого піку очікувань виборців, емоційність їх підтримки, дедлайн вертикального падіння їхньої беззастережної віри молодому лідеру – не довше одного року. Тим більше, на тлі погіршення українських позицій у світі. На два пункти впала конкурентна здатність країни (з 83 місця на 85), макроекономічна стабільність погіршилась (із 131 місця на 133), фінансова система стрімко падає (із 117 місця на 136) і знижується здатність до інновацій (з 58 місця на 60). Якщо довіряти рейтингу Всесвітньо економічного форуму. І ми все ще залишаємось найбіднішою країною Європи, продовжуючи погіршувати внутрішню позицію українців. Навіть, по відношенню до молдаван.


Виборців Зеленського об’єднувало дві мети, які мали ефект шор для їхнього вибору із базовим запитом на жорстку і різку зміну внутрішнього і зовнішнього управління державою.

Перша. Ліквідувати, знищити корупційно-олігархічну машину Януковича-Порошенка неофеодального використання держави і її народу як ресурсу для особистого збагачення.

Друга. Зміна стратегії війни з Росією і відновлення дієздатності української держави.

Аналізуючи 14 годинне фаст-фудове спілкування президента із національними та іноземними «акулами пера», можна підсумувати демонстрацію загальної відсутності розуміння бодай би якоїсь стратегії вирішення цих питань і викликів одночасно. Жодного лайфхаку. Навіть у розумінні якоїсь хитрості або корисних для суспільства ідей, які допомогли би йому закріпити впевненість у власному виборі. Типу, як викрутити з патрона розбиту лампочку, або як швидше отримати випивку в переповненому барі. Навіть не лайфхакер Порошенко, який брався зробити життя кращим. В загальному розумінні. «По-новому». Такий собі podcast. Звукова вистава у формі діалогу в режимі усного жанру.

Обтічність слів, безкінечний клінч після нескладних прямих запитань журналістів, сценічна емоційність, неприхована внутрішня образа на критиків і опонентів, повна відсутність стратегічних смислів і тактичних ліній в управлінні країною, разом із критичною втратою інформативності, заготовлених інтелектуально-аналітичних пасьянсів, схильність до дрібних тем і жонглювання інформацією (Андрушко веде себе некоректно; в судах у нас не все так чесно; по Коломойському-Привату: має домовитися міжнародний експерт, тощо), виявили головну проблему – президент, поки що, не знає, що робити із подарованою йому, як букет квітів, країною.

В основі цього вже очевидні системні проблеми. Найбільше загрозливі три із них: відмова від професійних кадрів, найголовніше державних менеджерів, із доведеною позитивною репутацією та успішною професійною діяльністю, і заміна їх молодими активістами, артистами «95 кварталу» та особистими знайомими-родичами; побудова на першому етапі жорсткої вертикалі влади на чолі із собою і прийняття рішень на інтуїтивно-оціночному рівні без опори на вищу математику сучасної політики та досвід-знання спеціалістів; і, найгірше, руйнування, натомість відновленню, систем стримувань і противаг– як єдиного способу захисту держави, демократії, прав і свобод від узурпації вождем або його партією влади та вільного волевиявлення виборців.

На цьому тлі через 100 днів президентства у Зеленського немає жодної економічної стратегії: від ліберальної (чи лібертаріанської) до експериментальної, із зменшенням критичної бідності українців, використавши досвід цьогорічних нобелівських лауреатів. Натомість, команда Зе пішла старим перевіреним колом услід за Януковичем-Порошенком, продовжуючи суто український феномен адміністративно-фіскальної економічної систем на чолі із олігархами: «олігархи стали дуже багатими в нашій країні, тому тепер вони повинні попрацювати на нашу країну». Це новий олігархічний консенсус. Яскравий приклад атаки журналістів на президента через Ігоря Коломойського. На пряме запитання: «Не здається, що його пора вже вгамувати?», Гарант легко,абстрактно: «Я буду захищати Україну».

Але найбільш серйозні виклика, аж до питання державності українців, для Зеленського у підриві національного суверенітету через неспровоковану воєнну агресію Росії, незаконну анексію Криму, організацію та управління війною проти України на Донбасі. Головною помилкою нашого Головнокомандувача стало продовження і невміле використання стратегії Порошенка – «миротворення» з Москвою. Ціною національних інтересів. Капітуляції.Через реалізацію Мінських угод, посилених безкомпромісно жорсткою «формулою Штайнмаєра». (Вона чітко викладена в листі Штайнмаєра-Фабіуса, від 28 листопада 2015 року Лаврову-Клімкіну. Прийнята ними і Порошенком. Її суть, безальтернативний механізм створення під контролем Кремля-бойовиків воєнної автономії на Донбасі виключно за рахунок України. Дві мети: легітимізувати громадянську війну між українцями і взяти під воєнно-політичний контроль управління Києвом).

Виборці чекали зміни цієї стратегії. Не ескалації війни, але відмови від сепаратних Мінських угод.Як способу капітуляції.І відновлення дискусії навколо Будапештського меморандуму.Або створення прямої з Москвою переговорної площадки за участю нових гарантів-посередників. Навіть із залученням сепаратистів. На кшталт Дейтонських угод (США), де головна роль належала президенту Клінтону. Щось пішло не так. Можливо, хайп із обміном українських заручників через прямі переговори з Путіним та емоційні зобов’язання у зв’язку з цим зламали іншу, більш важку і складну стратегію. Ми всі хайпанули. Це дійсно було фурором, але міністр Пристайко за спиною українців, а потім і президент, підписали вкрай небезпечну для української державності «формулу Штайнмаєра».

До зашквара ще далеко. Хоча, хто зна. Лише одна помилка президента – розсекречена частина його телефонних переговорів із президентом Трампом (5 хв. із 30 хв.), вже викликала буревій, що поволі насувається на Україну. Найгірше, що ми ще більше послабили свою суб’єктність. Не дивлячись на виправдання президента, що Україна незалежна ні від кого, а на нього може тиснути тільки його шестирічний син. Виборці ж думали, що саме вони можуть це робити.Як власники держави.

Зеленський хоче якогось «справедливого миру». На прес-марафоні він заявив: «Моя ідеологія дуже проста – закінчити війну, підняти економіку, повернути сюди людей». Є переконаність, що зробити це без оформлення втрати територій і політичного суверенітету неможливо.У президента це розуміють. Це якраз та хайп-вигода, яка рятує організаторів, ініціаторів ризикованих схем. Основна маса виборців прямо, або в глибинах свідомості продовжує жити без реальної надії на якесь справедливе вирішення цього питання. Одночасно схожі заяви направлені на зміщення інтересів суспільства до пасивного споживання політики ще вчора нікому невідомих особистостей, на щезання природньо сформованих масових поглядів на війну з РФ та пригніченні здатності їх до самостійного аналізу. Тому, не випадково, по всій Україні створюються штаби «Ні капітуляції», а на масові мітинги протесту проти згубної для українців формули Штайнмаєра на площі та вулиці виходять все більше радикально налаштованих громадян.

Президент Зеленський вийшов на геополітичне татамі без достатньої професійної підготовки. Звичайно, він набереться необхідного професійного і особистого досвіду. Але через шлях важких помилок, драм і стресів, які він має пережити на фізичному рівні.Разом із сім’єю. Впродовж тривалого часу. І ще невідомо, чи викує він із себе українського де Голя. Йому протистоїть змінений Трампом глобальний світ і імператор Путін. В останнього є три беззаперечні переваги, які неможливо зламати любительським трешем.

Перше. Путін – професійний майстер-гуру дзюдо і, як показує аналіз його 20 років управління Росією, проводить виключно силову дипломатію. Тому, домовитись з ним про справедливий мир, на умовах навіть якогось викривленого компромісу, неможливо.

Друге. ВВП – офіцер-контррозвідник, який розглядає і реалізовує сучасну дипломатію як вид системи складних спецоперацій.Або пов’язаних одна з одною, або таких, що формують світові тренди: Україна-Сирія-Венесуела; отруєння Скрипалів після Литвиненка – втручання у вибори США – спроба державного перевороту в Чорногорії; альянс з Китаєм – Саудівською Аравією – Іраном – Туреччиною.Як спосіб тиску на Захід та демонтажу його єдності.

Третє. Путін не програв жодної битви. Навпаки, перетворив Росію в один із провідних центрів сучасної геополітики і нарощує впливи на створення нового світопорядку. Не дивлячись на його злам воєнною силою. Все більше свідчень, що він може добитися й тут перемоги. Україна все ще залишається перешкодою на цьому шляху. Вона може використати цю ситуацію для виходу із «котла Мінська-Штайнмаєра».

Президент все більше ображається на критику і емоційне невдоволення його діями. Проте, ми все ще робимо ставку на нього. Його хайтер сидить в Москві.Ми єдині, на кого він може розраховувати. Не флудерасти, як і вчорашні порохоботи, а саме журналісти, експерти, активісти.Усе громадянське суспільство продовжує чекати від нього рішучих дій по зупиненню корупції в Україні, відновленню правил демократії щодо спільних прав і свобод та захисту української державності.Як єдиного місця обітування всіх українців.

Ми всі впевнені, що у президента Зеленського не буде сопілки, на звуки якої ми будемо йти за ним в невідомому напрямку. І йому треба змиритися з тим, що народ буде завжди в опозиції до будь-якої влади. Це і є головний недолік демократії. Усунення його будь-якою авторитарністю в Україні традиційно закінчується Майданом.