Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Без компасу
21.05.2020
Президент був дуже стомлений, одинокий і зовсім невпевнений. Один, на царині біля Маріїнського палацу. Не звеселив його навіть дрібний грибний дощик. Україна разом з українцями чомусь зовсім не схожі на вдячних глядачів «95 кварталу». Осанни не співають, чепчики в повітря не кидають, в долоні не плещуть. Немає чого – мир не настав і війна щодня вбиває, калічить, поволі перетворюючись в ненаситного і ненажерливого звіра. Економіка критично хвора і приймає вже чи не єдині знеболюючі ліки – зовнішні кредити і позики. ЮНІСЕФ зробив жахливий прогноз про наступну епоху тяжкої бідності українців. Майже половина, 44%, з них, хто не втече заробітчанами, опиняться за межею найбідніших людей світу. Єдиної філософії життя, цементуючих суспільство ідей немає, а здобуті на Майданах, коротким історичним державотворчим розвитком, владою не лише не підтримується але й, часто-густо, свідомо дискредитується. Якийсь фантасмагоричний марафон на місці.

Спілкування президента із віп-цензурованими журналістами досить чітко показало дві фундаментальних проблеми. Перша. За рік перебування главою держави Володимир Зеленський так і не зміг встати із шпагату між сценою і політичним лідером. Жоден з аналітиків, експертів і різних політдохторів не в змозі описати його місію, ціннісні позиції, політико-соціальні цілі, реакції на основні і болючі виклики для виборців і державотворчі амбіції. Хоча б на частину тих питань президент мав би сказати, зважаючи на глибоку кризу державності, яка постійно нарощується придушенням українського народу Москвою, інтегрованою в політику корупцією, фатальною для ринків пандемією, демографічною, екологічною і соціальною кризами. Якщо перша проблема, в значній мірі, породжена особистою неготовністю Володимира Олександровича реформувати себе як національного лідера, то друга – це наслідок відсутності навколо нього справжньої, проукраїнської, професійно-далекоглядної, морально-технократичної, здатної взяти на себе спільну відповідальність за державний розвиток. За рік президенту так і не вдалося сформувати стратегію як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Він навіть не модернізував її хронічні спадкові хвороби, які перейшли від п`ятого президента і тепер знесилюють можливості, знищують будь-які ілюзії на нові й очікувані стратегії реформ та зміни геополітичної сутності України у світі. Можна сказати, що ці завдання ніяк не в`яжуться із самою постаттю вчорашнього актора-пересмішника. Який безжалісно, іноді не підбираючи слів і символів критикував, знущався над чинною владою і її представниками. Саме це опонування наскрізь прогнилій політичній системі збадьорила більшість з нас проголосувати за того, хто кинув їй сміливий виклик. Соціологія показує, що така надія, сподівання на іншого, ніж ми бачимо, Зеленського залишається у більшості його виборців.

Прес-конференція не дала для цього жодної підстави. Президент показав себе невпевненим (Путін є і з ним треба домовлятися), дріб`язково-ображеним (журналіст «Схем» зухвало проникає в кортеж і їздить там і веде себе нахабно) і навіть не жорстко, а агресивно (з бандитом за стіл не сяду, а вирок Порошенку ще попереду), і якось невдячно за своїх виборців (зарплата у розмірі 5-6 тисяч гривень хоч і є низькою, але не означає бідність). Може це, за Еріхом Фроммом, німецьким філософом і прихильником психоаналізу Фрейда, це така собі неминуча втеча від свободи, коли ми втрачаємо відчуття незалежності і обираємо конформізм? Так, свобода може мати й погану сторону – самотність, страх, безсилля. Але переважає все одно хороша – це наше прагнення волі, відкритості, ліберального порядку, щастя і любові. Саме для цієї частини свободи ми й обрали молодого лідера із потенціалом особистості, набутої поза режимом комуністичної імперії та синдрому «совєцького чоловіка».

Принципово важливо, аби президент був незалежним, самостійним лідером, який не піддається зовнішнім впливам і маніпуляціям. З одного боку, нам треба усім зрозуміти чи не використовують главу держави для формування нового олігархічного клубу управління країною. У президента є велика спокуса протиставити одних олігархів іншим, натомість реальним реформам коли повторення минулих олігархократій стане неможливим. З другого боку, якимось чином потрібно повернути втрачену мінімальну суб`єктність української держави у світі. Це складна і вищої професійності тема. Але без її вирішення глава української держави може виявитись лише маріонеткою в чужих руках. Не обов`язково сильних, але спритних і зухвалих. Президент вкрай необережно заявив про готовність втрутитися в американські вибори на стороні одного з кандидатів і виступити проти іншого. Це може, при будь-яких обставинах, навіть із виграшем в казино, закрити вікна і двері до самого могутнього і надійного союзника України у боротьбі за виживання. Небезпека ще й в тому, що вкидами перехоплених інформаційних бомб, які користуються зовсім не друзі українців, спотворюється система державного управління країною, руйнується легітимність влади, а на політиків, і необов`язково опозиційних вдягаються службові ошийники. Мета – зрозуміла. Керувати зляканим, ображеним, розлюченим політичним класом. Врешті, це може бути частиною гібридної війни Росії проти України, де такі інструменти стають зброєю не слабкішою за ядерну. Вони знищують стабільність, сіють хаос, множать страхи і створюють умови для внутрішньої холодної громадянської війни. Дуже поганий знак для всіх нас, що Володимир Зеленський з метою досить далекого в часі обрання повторно себе президентом, хоче винести вирок Порошенкові. Це може вернути його із небуття електоральної пам`яті в реальну політичну конкуренцію за булаву.

Сумна і розгублена історія нащадків козацького роду, який нічого окрім літературної слави і придуманих міфів не виборов.