Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Трансформація
26.02.2021
Перехід в нову форму президента Зеленського? Неясно. Нам ще прийдеться оцінити зміну його світоглядності, свідомості державного лідера, мотивації нових рішень, віри в те, що він робить. Як вищої цінності. Його антропогенез. Що трапилось із нерішучим, непослідовним, в розмитому образі Голобородька, у дивному двохрічному екзилі Володимиром шостим? Що або хто зламали механізми психорозумної трансформації інтелекту шоумена, якого журналіст Бутусов з пієтетом назвав «очевидним державним діячем»? Чи подолав особисту кризу переходу зі сцени ярмаркового жанру у високу політику Володимир Олександрович?

Трансформація міфу «людини з натовпу» у людину – героя. Пізнього Гомера. Той інтелектизував його для впорядкування життя, внесення в неї справедливості, міри і законів. На іншій сцені – скаліченої агресором держави. Вже не перед натовпом, який чекає задоволень. А перед одним із найстаріших євроетносів – українським народом. Ще учора він був самотній, розгублений, невпевнений у своїй генетичній зрілості і… підневільний, вколонізований, отруєний меншовартістю. Із вкраденою історією. Тепер за нього готовий боротися цивілізований світ.

Загрозою існуванню незалежної, суверенної держави Україна і самостійній місії українського народу, його майбуття є, виключно, великодержавна Росія. Путінізм. З XVIII по ХХ століття Російська імперія жорстокими війнами і підступною політикою привласнила, колонізувала більшість земель Східної Європи, Причорномор`я, Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Заполяр’я, Південного Сибіру, Далекого Сходу і, навіть, Північної Америки, займаючи 1/6 заселеної землі. Включаючи й родові землі українців.

У 2008 і 2014 роках Владімір Путін, напавши на Грузію та Україну, які чітко оформили свій євроатлантичний курс, анексувавши їхні території і розвиваючи внутрішню гібридну агресію, почав нову епоху розширення. Ядерної імперії, яка широко використовує бойові отруюючи речовини для вбивства опонентів і ворогів політичного режиму, кіберзброю, дезінформацію, пропаганду і корупцію по всьому світу. Прикінцево і, здається, безповоротно, підірвавши його усталений порядок та режим міжнародного права. Йому всіляко підігрував Дональд Трамп, руйнуючи євроатлантичний альянс. Разом із системою ліберальної демократії.

Перемога Джо Байдена дала можливість докорінно змінити стратегію подальшого співіснування Росії із Заходом. Перше. Новий президент США поверне глобальне їх лідерство, об’єднавши Захід навколо протистояння з Росією. Точно буде намагатись. Як чи не єдиної можливості відновити світовий порядок і дієздатність його опорних інститутів. Для подолання викликів, які стоять перед людством: пандемії, голоду, бідності, зміни клімату, тероризму і гонки нових воєнних технологій. Особливо в кіберпросторі і космосі. Китай, який виступає основним цивілізаційним суперником США і прагне економічної гегемонії, підтримує цю повістку. Вона відповідає його флагманській ідеї «Пояса і Шляху», яка інтегрує країни в «Спільноту єдиної долі». Перетворити Євразію в стратегічний регіон – суперника євроатлантичного. Росії там немає. Бо вона тільки ресурсна база й бензоколонка. Пекін, таким чином, пропонує Вашингтону «танго на двох» - біполярну стратегію управління світом. На ліберальних принципах (цянши дань ву цян’ін – сильний, але не жорсткий). Кремль вимагає визнати багатополярність світу, користуючись виключно силою. Партнерів ніби у нього й немало, але вони не мають голосу.

Друге. Москва все більш агресивно використовує глибокі тріщини в Західній цивілізації, «шрами Трампа», складнощі у політичній еволюції Євросоюзу і розгубленість, втрату, притаманних воєнному блоку, ініціатив НАТО. Нарощуючи політико-воєнний дипломатичний наступ. Зосередившись на Європі, неприховано торпедуючи Брюссель і всіляко мотивуючи окремі країни. Особливо Німеччину, Францію та Угорщину. До розширення і переходу в двосторонні відносини. Стратегічне завдання: не допустити, бодай би, швидкого відновлення Євроатлантичної єдності і лідерство в ньому Америки. Для цього Кремль вже виготовив зброю. Точніше, модернізував. «Карибський синдром». Після кубинської ракетної кризи 1962 року Кеннеді на церемонії відкриття «Стратегії миру» 1963 року в Американському університеті заявив про захист демократичних цінностей і категорично заперечив комунізм. Але закликав до співчуття і самоаналізу. Через два місяці був підписаний перший договір про часткову заборону ядерних випробувань. Росія хоче використати цей алгоритм.

Лавров, Пєсков, від імені Путіна, заявили, що Росія готова розірвати відносини із ЄС. Автоматично – також із США. Глава російського МЗС особливо «убежден, что мы сейчас в военном отношении стали полностью самодостаточными… мы не хотим изолироваться от мировой жизни, но надо быть готовыми к этому». Сталінська риторика. Напружити міжнародну ситуацію до максимуму, до точки закипання нової світової кризи. Із невизначеними, неясними контурами і можливими наслідками. Закритись в «самодостатній» воєнній фортеці, мобілізувавши народ на «Защиту Отечества». Блокуючи дії всіх противників в усіх можливих дотичних місцях: Арктиці, Азії, Сирії і Північній Африці, Венесуелі та Кубі, Україні і Грузії, Німеччині та Франції. До глибокого стресу в’ялих лібералів, плюралістів, лібертаріанців і концесуалістів, виступаючих від імені Євроунії. Агенти Путіна будуть сіяти хаос. Страх і жах. Його нові та старі друзі під тиском корумпованих політиків і грошових, на російських ресурсах, мішків, почнуть вимагати чергового перезавантаження відносин з Росією. На її умовах. Хто дівчину вечеряє, той її і танцює. Вслід за Олександром ІІІ: «Друзей у нас нет потому, что боятся нашей огромности».

В розумінні політпсихологів Кремля Байдену може не вистачити особистої енергії, цілеспрямування в розумінні його часу і смислів, головним з яких є збереження самого життя. В умовах повного занурення в критично агресивне середовище, залишене Трампом. Крім того – його психотип, політична культура близька до Кеннеді. Він відступить перед грізними вежами Кремля.

Стратеги Білого дому точно це усвідомлюють. Опираючись, при цьому, на нову, ще без чітких контурів, доктрину Байдена: об’єднаний альянс Заходу не зацікавлений в радикальному протистоянні зі Сходом. Стримувати, але не воювати. Тиснути, але співпрацювати.

Блискавичне продовження ще на п’ять років ДСНО-3 за реактивною ініціативою Байдена в телефонній розмові з Путіним, було стратегічним сигналом Кремлю про готовність до нової повістки у відносинах. Якщо той продемонструє готовність до зміни стратегії. ВВП оцінив це як прояв слабкості. Натомість гальма, натиснув на акселератор. Руська рулетка. В руках гусара.

Президенту США вкрай важливо було відповісти. Так, як чекати до травневої Мюнхенської конференції в умовах агресивної відмови Москви від зміни руйнівного курсу, надто довго, 19 лютого була терміново проведена масштабна, спеціальна її онлайн-сесія. Для визначення безпекової програми Байдена і його стратегії відновлення єдності альянсу США-ЄС і НАТО. При глобальному стримуванні Китаю та РФ. Останню, вперше з 1995 року, не запросили. Як і Пекін. Дискусії на ній були виключно антиросійськими. Окрім Еммануеля Макрона. Він, вдивляючись в якийсь рожевий окремий простір, вперто закликав до діалогу з Росією.

Домовившись з Байденом про добудову «Північного потоку-2», його антиросійську спрямованість продовжила Меркель. Особливо в частині підтримки «справи збереження суверенітету і територіальної цілісності України», що цілком відповідає «інтересам США і ЄС». Росія, без сумніву, ворог. Хоча це визначення прямо й не звучало: «…російська влада намагається ослабити європейський проект і НАТО…», «…хоче підірвати трансатлантичну єдність і рішучість…», «…Кремлю набагато легше погрожувати окремим країнам, аніж вести переговори з єдиним і сильним трансатлантичним союзом…», «…важлива спільна реакція на кібератаки Росії…», «…головна загроза Китай…», «…варто готуватись до жорсткого суперництва з ним…», «…загроза від Росії носить інший характер, але не менш реальна…», «…США повністю віддані НАТО і збережуть відданість п’ятій статті. Напад на одного – напад на всіх. Це наша непорушна клятва».

Все це – Джо Байден. І він перед непростим викликом. З одного боку, оксамитовий сезон Обами із «червоною кнопкою перезавантаження» з Кремлем. Американська оманлива мрія. З другого – сейсмічне «родео з биками» Трампа у глобальній політиці. В стилі конкістадорів. Повернутись в минуле неможливо, йти за попередником смертельно небезпечно. Білий дім ще не визначився. В сумнівах і пошуках нової дорожньої карти. Для Америки, світу й Росії.

Путін, милий, взаємний, занепокоєний миром і стабільністю, використовує цей час для останньої атаки на Європу. Розколоти її на окремі фракції і держави-сателіти. Найперше, виокремити Німеччину. «Газпром» вже виписав їй коштовну премію – «Північний потік – 2», вартістю 9.9 млрд. євро, а з врахуванням сухопутного коридору з Ямалу – 100 млрд.$. Одночасно «Газпром» власним коштом готовий збудувати газогін через територію ФРН в Австрію для розподілення російського газу. В тому числі Східній Європі. Німеччина, без особливих витрат стає найпотужнішим розподільчим газовим хабом в ЄС. Незалежно від правил третього енергетичного проекту. Ідеальний антиукраїнський проект, за який відчайдушно бореться німецький канцлер під тиском ексканцлера. Навіть, якщо зрозуміти страх німців перед атомними драмами Чорнобиля і Фукусіми.

Перевіримо.

Українська ГТС спроможна постачати в середньому 120 млрд. м3 газу в Європу володіючи на кордонах з нею страховими підземними газосховищами до 35 млрд. м3. Після модернізації ціною в 6 млрд. євро, яку обіцяла ще в 2009 році Меркель, - 160-200 млрд. м3. Одночасно із економічною функцією ціною в 2.5 млрд. $ на рік, ГТС вмонтована в систему національної безпеки і оборони України. Вона унеможливлює продовження воєнної агресії проти України, яка автоматично переростає у війну проти ЄС з НАТО. Це одна із головних причин локалізації наступу РФ Донбасом. Аналітики і радники канцлера це розуміють. Чому ігнорують? Ціна великого народу і мораль прибутків. Куди, врешті, потягнуть ваги.

Німеччина споживає максимум 95 млрд. м3 природного газу. Подальший ріст неможливий. До 2030 року 65% енергії вона буде отримувати із альтернативних, в основному «зелених», джерел. У 2019 році РФ поставила 40% газу, спожитого німцями. Дальше – чиста політика. Росія постачає 33 млрд. м3 газу в Німеччину по газогону «Ямал-Європа», «Північний потік – 1» - 55 млрд. м3, стільки ж має дати і «ПП-2». Разом – 110 млрд. м3. Ще й по «Південному коридору» з Азербайджану – 10 млрд. м3. Україна – 90 млрд. м3. Треба також врахувати зріджений газ США, Катару, Алжиру та Нігерії. Це при тому, що власних терміналів для зберігання газу в Берліну небагато – 26 млрд. м3. Лячно підбивати підсумок.

Це не перший і єдиний чутливий удар канцлера по спробі України вирватись із «братських обіймів» Росії і захистити свою суверенну державність в союзі із ЄС. У 2008 році вона рішуче відмовила Києву й Тбілісі отримати ПДЧ для НАТО. Під прямим і особистим тиском Путіна, який вже планував воєнну агресію проти них. ПДЧ могло врятувати міжнародну безпеку і втримати Росію в магнітному полі Європи. В 2015 році, відмовившись підписати Мінську декларацію «нормандців», розуміючи гібридну протирічність самої ідеї Мінських протоколів, вона спільно із Олландом сприяли реалізації плану Путіна вийти із прямого воєнного конфлікту з Україною, зафіксувавши неконвенційними письмовими актами двозначність воєнних дій і вивівши Крим за рамки переговорного процесу і власної відповідальності.

Екзистенціональний романтизм. Через комплекс вини за минулий нацизм до віри в особливу місію Росії. На чолі з Владіміром Путіним.

Темний історичний тупик Європи. Вона потрібна Америці, але не відпускає Росію. З її ресурсами і залежною пам’яттю.

Києву необхідно змінити стратегію виживання. Спробувати вийти із депресивного стану пасивного реципієнта і почати виписувати власну повістку. Глобальну. Використовуючи війну на Донбасі та анексію Криму максимально наростивши супротив. По всіх можливих і невидимих лініях. Не створюючи позірну Кримську платформу, а об’єднуючи захоплення окупацію власної території в одну, єдину концепцію відновлення державного суверенітету. Крим і Донбас – разом. З двох обставин. Головна. Захід не буде посилювати більш важкий санкційний тиск на Кремль, а існуючі санкції на нього особливо не впливають (0,2% ВВП). Також, після 2008 року, Арабської весни і революцій в Україні та Грузії, світ важко перевантажується. Через масштабні кризи неефективні системи стримувань і міжнародного права, із руйнуванням договірних зобов’язань, зростанням воєн і насильства. Україна втонула у «мирній» революції Білорусі, отруєнні і засудженні Навального, Іранській ядерній програмі, пандемії і військовому перевороті у М’янмі. Свідченням цьому є не тільки відмова президента США від телефонної розмови із Зеленським і неспроможність лідерів ФРН і Франції змусити Путіна до переговорів «нормандців», але й вкрай небезпечне, аж до конфлікту з Вашингтоном, рішення Німецького уряду вперто добудувати «Північний потік-2» в очевидну шкоду Україні. В Росії зникне останній стримуючий фактор воєнного тиску на Київ.

Варто оцінити й глибину взаємодії ЄС і Росії, яка частково зупинена, але не скасована. На бюрократичній паузі. Ще в 2010 році вони разом створили амбіційне «Партнерство для модернізації». Через рік Ангела Меркель ініціювала зустріч з Путіним в замку Мезеберг по підготовці спільного проекту в сфері безпеки (?). Пізніше ОБСЄ під головуванням Швеції придумала Групу видатних діячів (Panel of Eminent Persons) для підготовки чергового перезавантаження з Москвою. Літом 2019 року Макрон ініціював вельми амбітний план стратегічного діалогу з Москвою і відправив туди своїх міністрів та створив спільні робочі групи.

Результат нульовий. Через Україну і глобальну агресію Росії. Це не завадило ЄС в 2016 році розробити системи принципів взаємовідносин з нею. Хоча пріоритетний з них – відновлення «згідно Мінських угод територіальної цілісності України на Донбасі». Без Криму і якогось плану.

На Мюнхенській безпековій сесії-конференції Генсек НАТО Столтенберг в інтерв’ю Suddeutsche Zeitung визнав (у стилі Кеннеді) двоякість стратегії альянсу: «Діалог з Росією має опиратись на силу. Тому, у нас двосторонній підхід. Нам потрібно стримування й оборона, але й діалог. Навіть якщо ми не будемо вірити у покращення відносин з Москвою, ми повинні мати можливість керувати цими складними відносинами». Ритмічний, акробатичний норвезький танець. Халінг. Під акомпанемент США: одночасне стримування Росії і Китаю з різними стратегіями. Для Росії – уникнути з нею ядерної війни поряд із безнамірною ескалацією воєнного конфлікту із неминучим втягуванням і нього НАТО і США. Чи є такою метою реакція на воєнний наступ Росії проти України, Держдеп відповіді не дає. Найшвидше, і не дасть. Прямої. Обмежиться демонстрацією «відданості суверенітету українців». Реально і справедливо оцінюючи непоступливість, конфронтаційність і нарощування наступу Росії на демократичний світ. Путінізм тісно зрощений, як особливий вид силової дипломатії, із корупцією та агресією, де перше тільки доповнює друге. Із усміхненим обличчям стратегічного «російського нарцисцизму». Ключова вимога – визнання прагнення на окрему російську цивілізацію, специфіку «суверенної демократії», права на розділення бізнесу і політики. «Ми вам ресурси, ви – нам свободу для влади у питаннях управління Росією і забезпечення її стабільності». Продати своє «страждання» протилежне глобальній системі цінностей. В обмін на лоялітет Заходу.

Путін, устами Пєскова, погодившись із очевидним лідерством США (в деяких сферах), категорично відкинув їх політику «у вирішенні долі народів других країн». Як неприйнятну. Російському наративу.

У Заходу немає антидота. Й може не знайтися. Україна мусить бути до цього готова. ЄС, найшвидше, не буде нарощувати тиск на Путіна. Санкції вводить не проти його гаманців за отруєння Навального, а відносно генералів. Щоб були злішими. Поки він не залишить крісло президента, змін не буде. Показовим у цьому плані став саміт міністрів іноземних справ у Брюсселі. Росія, яка за словами побитого в Москві Борреля, «відкрито стала на курс конфронтації з Євросоюзом» була головною темою. Без рішень і відповідей. Не дивлячись на грізні слова Глави Держдепу Блінкена. Потім – Білорусь, Іран, М’янма. Україна десь там, «на полях», в темних кулуарах.

Дипломатична машина Києва поламана і вимагає капітального ремонту та самостійності. Може й тому на саміті 24 лютого Байдена із Трюдо, відданого Україні, місця їй не знайшлося.

Президент Зеленський отримав важкий спадок від Петра п’ятого. Той працював ще й головним амбасадором. У власному театрі політики. Як і стілець глави держави, який іноді нагадує іспанське крісло. Між двома важкими геополітичними магнітами Заходу і Росії. Це був філігранний баланс президента Порошенка: одночасно вести переговори із Вашингтоном-Брюсселем-Берліном-Парижем і Москвою. Із Заходом – відкрито. В межах міжнародного права і про спільні цінності. З Московією – таємно, гібридно, маніпулятивно. Легітимізуючи цей процес через близьких до Путіна посередників «нормандський формат», запрошення радниками, «наглядачами», «спеціальними представниками» відомих і титулованих віп-персон Заходу. Не виключено, не без інтересу Росії і її агентів.

Байден дав зрозуміти, що українській владі треба обрати сторону. Президент Зеленський швидко і блискуче використав РНБО. Як конституційний орган управління нацбезпекою. І ввів санкції проти важливих внутрішніх агентів Москви. Це одразу виявило потужну зовнішню і внутрішню його підтримку. В умовах серйозної ерозії легітимності його управління необхідно продовжити діяти рішуче і цілеспрямовано. Україну потрібно повернути у перші рядки глобальної повістки. Реформами, ефективною боротьбою з корупцією, олігархатом та жорсткою протидією корупції. Найперше, принциповим протистоянням Росії.

Можливо, президент Зеленський дійсно визначився і ми бачимо народження із шоумена, театрального Голобородька нового лідера. Не факт. Поки він не наважиться на відкриту, публічну і особисту функцію державного діяча, який в ньому живе, але ще не народився.
Notice: Use of undefined constant topic1 - assumed 'topic1' in /var/www/pepsi25ukr35289/data/www/gavrysh.org.ua/topic_article_ua.php on line 4