Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Клімакс
18.04.2013

Четвертий рік Україна сновидно бродить по колу. Магічному. Президент Янукович окреслив його навколо завойованої ним на виборах 2010 року, уже майже європейської, країни – аби захиститись від Західної глобалізації й Росії. Одночасно.

Він уперше розірвав правонаступництво влади, скасувавши рішенням КС Конституцію 2004 року, і розвернув у зворотному напрямку стратегію розвитку президента Ющенка. Це миттєво послабило Україну й відкинуло її в минуле.

Мета – уникаючи демократичних процедур, створити сильний, авторизований і централізований режим політичної влади. З обмеженою кількістю «управляючої аристократії» – відданих людей з одного регіону.

Влада понад усе.

Держава не розбудовується, не зміцнюється, не розвивається, як активний суб’єкт нового світопорядку.

Не пробуйте пояснити це якимось продуманим розрахунком, зваженим планом чи шаховою партією для одночасної гри за «білих і чорних». Це – інстинкт, помножений на непростий досвід і тип характеру. Угадати розвиток подій, часто зрозуміти їхню логіку – у цій ситуації неможливо. Окрім песимістичного сценарію, який будують неконтрольовані владою чинники.

Без сумніву, це ще й намагання, будь-якою ціною, ствердити свою особистість, містифікувати її, створити образ сакрального лідерфа.

Тому президент просуває себе як глибоко духовну особистість, письменника, вченого.

Згадайте. Людовік XIV відмовився від велеречивості й назавжди одягнув маску зверхньої мовчазності. Аби не дати вивести себе з рівноваги й тримати всіх у страху й залежності. При дворі міністри й аристократи проводили дні й ночі в дебатах про укріплення його влади. Вони створювали й нервово руйнували союзи, сперечалися як справити на короля враження, що йому сподобається, який при цьому вираз має нести їх постать. Людовік слухав їх мовчки, зберігаючи на обличчі загадковість.

Вони закінчували. Тривала довга пауза. Після неї король відповідав: «Я подумаю», і йшов геть.

Ніхто ніколи не знав з упевненістю свого істинного становища, нікому не вдавалось передбачити реакцію короля. Ніхто не наважувався його обдурити, нашіптуючи йому те, що він хоче почути.

Бо ніхто не знав, що він хоче почути. Це й дало йому право сказати знамените: «Держава – це я».

Проте, придумане Януковичем містичне коло може й не витримати наростаючого тиску з боку ЄС і РФ разом із внутрішньою ситуацією.

Як у «Вію» Миколи Гоголя, де молодий бурсак Хома Брут гине в магічному колі, намальованому в старенькій сільській церкві. У повній самотності, оточений холодною байдужістю селян. Він ламається в тривалій атаці відьми-Панночки й обліпленого землею, могутнього старця із залізним обличчям і величезними віями, що спускаються до самої землі...

Найгірше те, що в цих умовах неможливо зрозуміти план опозиції: вона буде відновлювати парламентсько-президентську форму правління разом із Конституцією 2004 року? Чи готова до правонаступництва політичної системи влади Віктора Януковича? Бо свого оригінального бачення України в неї немає.

Це основне питання стратегії революційної ситуації, яка єдина спроможна розірвати містичне захисне коло влади.

Луценко пропонує «третю республіку». На манер французької – 4 вересня 1870 року, коли парижани захопили парламент і Гамбетта оголосив про повалення Наполеона ІІІ-го і його династії.

Це – не що інше як прихований заклик до революції й нового перезаснування держави. З новою Конституцією, двопалатним, для стримування амбіцій президента, парламентом, з новою адмінтерсистемою, президентом, який по Конституції Третьої республіки обирався парламентом, представляючи, разом із Радою міністрів, виконавчу владу.

Французька Третя республіка покінчила з монархією разом із комуною.

Яку мету ставить перед собою її український ремейк, прикрашений п’ятіркою гучних піар-гасел?

Інтелектуальні авуари обраних народом очільників політичних протестів – порожні. Або добре засекречені. Але в останнє погано віриться. Бо всі таємниці опозиції стають відомі скоріше Банковій, аніж її лідерам.

Українську фронду штучно тримають у постійній напрузі втечею «тушок», підписання внутрішніх сепаратних змов із владою. Через тиск на бізнес, обіцянки переговірників президента підтримати цього лідера, а інших «мочити», не випускати з в’язниці Тимошенко в обмін на лояльність влади по наданню «індульгенції» на критику, протестні акції, підготовку до виборів 2015 року...

Не вірите?

Соцопитування стабільно фіксують, що близько 40% громадян готові до активних вуличних протестів і жорсткого протистояння. 9-12% готові до силових, революційних конфліктів і будуть жертвувати собою, свободою для зміни влади. Саме вулицею.

Це значно більше, аніж було в країнах Магрібу напередодні «Арабської весни».

Але на мітинги опозиції, які та збирає, в основному, за рахунок партійних осередків і проплачених професійних мітингувальників, абсолютна більшість із них не ходить, їх не підтримує. З однаковими емоціями вона критикує правлячий режим і опозиціонерів.

Чому? Можливо, громадяни не впевнені в її щирості, прозорості, відповідальності, готовності жертвувати, реально відстоювати дійсні спільні цінності, іти до кінця. Нарешті, не вірять у здатність до глибоких змін в управлінні державою й гідному місці в ній її власника – українського народу?

Владу не люблять. Навіть, ненавидять. Але – бояться. І це єдине, що утримує суспільство від масових заворушень. Опозиції не вірять і не розуміють, чим вона відрізняється від влади. Але іншого опонента тій – не бачать.

Усе це разом дезавуює суспільство, посилює загальну невпевненість, переносить кризу взаємовідносин із двох протилежних, воюючих за владу, таборів – усередину української громади, яка не в змозі, поки що, запропонувати свій план революції. А це єдиний шлях, по якому історично йде громадянське суспільство, яке не приймає владу й не вірить опозиції.

Остання, у свою чергу, відгородилась від суспільства містечковими декораціями, в’ялими акціями на кшталт «Вставай, Україно».

Попри відсутність чіткої, зрозумілої суспільству програми зміни влади, опозиція змушена терпіти ще й звинувачення про нехтування моральними принципами. Це не тільки спосіб формування виборчих списків і підозри в співпраці з Банковою.

Головним чином, мова йде про її безсилля чи байдужість у звільненні Тимошенко з Луценком, «здачу» Власенка та обмін його на «тушку» Стаднійчука, відмову від тиску на президента щодо введення інституту політв’язнів. Опозиція думає разом із Банковою, що Тимошенко, Луценко, як лідери, викликають скоріше критичну реакцію суспільства.

Може й так.

Але громадяни чітко розуміють, що обрані ними опоненти владі готові маніпулювати досить вразливими для них цінностями й принципами, навіть не маючи реальної влади. Вони тому й не підтримують її дій – бо не розуміють її політики щодо захисту корінних, дуже чутливих для людей інтересів і цінностей.

Важливо, що тут опозиція дивовижно синхронно діє із владою: протилежні сторони в політичному процесі звертаються до тлумачення закону, аби зняти із себе будь-яку відповідальність. А він не на стороні Тимошенко, аби її дочасно, будь-яким чином, звільнити від покарання.

Подивимось.

Forbes підсумував три можливі сценарії звільнення Тимошенко. На них наполягає опозиція. Вони ж цілком релевантні до інтересів влади.

Перший – президент може помилувати екс-прем’єра, так само як і Луценка.

Другий – на підставі звіту комісії Кокса-Квасневського направити її на лікування в німецьку клініку Charite.

Третій, більш реалістичний: вона може, уперше в історії національного судочинства, вийти на волю на основі рішення ЄСПЛ. За прикладом його рішення по азербайджанському журналісту Фатуллаєва.

Справа в тому, що все це – утопія. Жоден із цих «сценаріїв», апріорі, не може привести до звільнення Тимошенко.

Згідно із законом, 87-ма стаття КК, помилування здійснюється тільки президентом і стосовно тільки засудженого – з моменту винесення вироку й до моменту відбуття ним покарання. Обмеження законом одне – довічне позбавлення волі помилуванням може бути замінено відбуванням покарання не менше двадцяти п’яти років.

В указі президента Януковича, який затвердив відповідне Положення про помилування менше ніж за рік до арешту Тимошенко, воно ним самим чомусь обмежене: виключним переліком осіб, що можуть звернутись із клопотанням про помилування і вимогою відбути для цього «половину призначеного їм строку покарання» із встановленням «обставин, що потребують особливо гуманного ставлення», разом із засудженими за тяжкі й особливо тяжкі злочини.

Аналогічний указ Віктора Ющенка від 19 липня 2005 року був значно ліберальнішим.

Це зрозуміло. Бо обмеження помилування, наприклад, вимогою відбути половину терміну покарання, дублює умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, 81-ша стаття КК. Тому воно не тільки обмежує конституційно необмежене право президента на здійснення своїх повноважень, але й права засуджених.

У будь-якому випадку, у Тимошенко відсутні будь-які юридичні підстави на помилування президентом.

Фантазією, без змін до Конституції й законів України, виглядає й вимога відпустити засуджену Тимошенко на лікування за кордон. Відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу, лікування засуджених здійснюється «системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням «безоплатних і платних форм медичної допомоги в місцях позбавлення волі». Засуджений має право звернутись за консультацією й лікуванням «до установ, що надають платні медичні послуги, а лікування тоді здійснюється в медичних частинах колоній... під наглядом персоналу медичної частини» – статті 8, 116 КВК.

ЄСПЛ може прийняти рішення негайно звільнити Тимошенко тільки від покарання, яке вона відбуває за підписання газового контракту з Москвою. Але він нічого не зможе зробити з обвинуваченням по іншим кримінальним справам, які не завершені всіма національними судовими процедурами.

Влада застрахувалась. Її позиції тут залізобетонні.

Чи знає достеменно про це опозиція? Правильно...

Звільнити Тимошенко може тільки вулиця, або розлючена опозиція, які сильно натиснуть на президента. Але соціологія цього зовсім не демонструє. Скоріше навпаки, показує байдужість спільноти й не ставить це для неї пріоритетом. Це сумний і тривожний наслідок дій самої опозиції.

Захід змушений прийняти це до уваги. Після помилування Луценка, його чіткі месиджі про необхідність звільнення Тимошенко опозицією підхоплені не були, не перетворились у новий план дій за участю помилуваного «польового командира».

Розчаровані поважні представники Євроунії раптом заявили, що опозиція, блокуючи безцільно парламент, з нікчемними вимогами, може виявитися відповідальною за зрив євроінтеграційних законів, а угода про Асоціацію не може залежати від «однієї дами». Безпрецедентно. З точки зору сталих євроцінностей, які й і є метою євроінтеграції.

Зрозуміло, що це тільки протуберанці глибоко захованих емоцій. Бо неможливо й подумати, що західні очільники, таким чином, могли підтримати неконституційне засідання партії президента на Банковій чи політичний процес проти Юлії Тимошенко. Тим більше, що співдоповідачі ПАРЄ вже оцінюють у Києві ситуацію з ув’язненням колишніх членів уряду на зустрічах із владою та адвокатами в’язня сумління.

Влада не хоче – і вже не зможе – співпрацювати з українським народом, пропонуючи компроміси й демонструючи відкритість та солідарність. Вона припинила рух усіх соціальних ліфтів і ліквідувала всі вертикальні й горизонтальні комунікації між її інститутами та громадянським суспільством.

Вона досягла піку своєї відносної рівноваги й стійкості.

Але втратила здатність змінюватись й дійшла до еволюційного фіналу.

Опозиція перетворилась в малосистемний, невиразно самостійний і достатньо залежний від влади політичний організм. Її основна функція – не стільки боротись з авторитарним політичним режимом – як його легітимізувати: входження в новий парламент, компроміси із владою за результатами «парламентського путчу» і по Тимошенко.

Суспільство розгублене, його широкий протест, врешті, вертається до нього суспільною депресією, внутрішньою еміграцією й окремими, хаотичними міні-вибухами емоцій.

Як наслідок, ідеологічно слабка, малопрофесійна система влади, яка зорієнтована виключно на стримування добавленої вартості – має всі шанси, за законами суспільної еволюції, на тривале панування, забезпечуючи собі, шляхом нехитрих маніпуляцій, правонаступництво.

Звичайно, якщо не виникнуть для неї екстремальні умови, стихійні масові революційні заворушення.

Або ж – не з’являться рішучі лідери, які не будуть торгувати із владою цінностями демократії.

Степан Гавриш

Українська правда