Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Степан Гавриш: «На Великдень я згадую дитинство»
15.04.2012

Моя перша довга дорога була в мій «домашній», сільський, старовинний православний храм. Православ’я стало для мене основою моєї політики, мого особистого життя, моєї відданості християнським цінностям. І віри в те, що в Україні, рано чи пізно, ми будемо пишатися єдиною українською православною церквою.

Великдень для мене, як і Різдво – надзвичайне свято. Хоча б тому, що на Великдень мені купували нову одежу, яку я чекав цілий рік. Неможливо собі уявити запах цього вельвету, штанів і піджака, запах твердого полота на сорочці. Неможливо забути скрип черевиків, які купували мені на Великдень. Я пам’ятаю це, відколи мені було чотири роки.

Мене одягали зранку, годині о п’ятій (я вже не спав), причісували неслухняне волосся, яке впродовж року ніхто й ніколи не зачісував, давали мій кошик, і я йшов 4 кілометри від садиби, де ми жили в селі, до церкви. І село просиналося. Воно так гуло, як гудуть бджоли у вулику. І цей гомін чимось нагадував ритмічну пісню – зараз я б уже і пританцьовував під неї український танок. А тоді мені здавалося, що відбувається щось незвичайне, що міняється світ, і я побачу якесь диво. Я дивився на діда, який ішов поряд зі мною, як велетень, крокуючи так широко, що я ледве за ним встигав. Я хотів запитати – і мовчав. Бо навколо все гуло, гомоніло, з дверей виходили люди з кошиками, закритими вишиваними рушниками. Дехто ніс у руках свічки. І всі говорили: «Христос воскрес!», хто пошепки, хто голосніше. І «Христос воскрес!» неслося по всьому селу і по всіх вулицях. І ми йшли далі, і попереду нас, і за нами йшла така кількість людей! Мені здавалося, що вони йшли немов у якийсь інший світ, омріяну іншу країну, якусь дивовижну свою нову історію.

Біля церкви було росяно. Я чемно стояв біля батьків аж до того часу, поки бабуся з дідом і з мамою не входили до церкви, і не лишали всі кошики на мене. Я мав сторожити. Навколо було море свічок, все коливалося, мерехтіло, пахло свіжим цвітом черешні. Я боявся ступити в росу, аби не пошкодити нові черевики, я весь час витирав їх, щоб вони блищали, і не міг вдихнути і видихнути. Я був щасливий неймовірно! І тоді, коли люди виходили з церкви, на чолі зі священиком, виносили плащівницю, співали – пам’ятаю найбільше те, що кожного року, коли я був малий, священик зупинявся біля мене, довго дивився, потім піднімав кропило і казав: «О, цей хлопець піде далеко, я чую!» Мама, у гарній вишиваній сорочці, усміхнена і щаслива, підходила і казала: «Це мій син!»

Але чекав я більше за все того, що ми прийдемо додому і з’їмо великодній салат. Такого салату ніхто більше не робить у світі. І ніхто вже не знає цього рецепту – окрім мене, здається. Бо тільки в моєму роді та в моєму селі робили його. У кошик складалося все, що було вдома. Коров’ячий сир, добре відтиснутий великим каменем під дошкою, щоб він був сухий-сухий, який викладали великою гіркою в вазі і змащували жовтком яйця. Це обов’язково буженина, варене сало, домашня ковбаса, яку купували в сусідів – вони вміли її робити. І велика кількість яєць, які мама то фарбувала шкіркою від цибулі, то розмальовувала дивовижними квітами – і тільки вона вміла це робити. Потім все це дрібно різалося, перемішувалося... І я до цього часу не можу собі уявити, як можна поєднати, наприклад, коров’ячий сир і сало. Але все це дивно поєднувалось, і об’єднувалося ще з дрібно наструганим ножем хріном, який теж освячували. Хрін копали прямо в городі, і він дивовижно пахнув. Кожен рік це блюдо є основою для мого пасхального столу. Я так і не наївся до цього часу того салату...

Всі сідали за стіл, молилися, і брали салат з величезної миски, яку бабуся тримала ще з давніх-давен. Миска була з кераміки, з такими дивовижними узорами, що навіть важко було розпізнати, якої вони форми. Але в ній було щось неймовірно чарівне і незвичне. Після обіду всі йшли до церкви – а напроти церкви була школа. Формально в школі нам забороняли ходити до церкви, і мали за цим слідкувати. Я пам’ятаю директора: колишній герой-танкіст з Уралу, такий невеликий, лисий, усміхнений, мало розмовляв чистою українською мовою, а такою незвичною і приємною сумішшю української і російської… Ми знали, що він ніколи не буде сваритися. І тому біля церкви почували себе вільно. Ми билися за дзвіницю шишками від ялини – хто захопить верх і подзвонить в дзвони. А ще робили такі штуки, які стріляли: заливали в трубку свинець, згинали цвяха буквою Г, чіпляли гумку,– виходив ударний механізм, точили туди сірки, і вдаряли гумкою об камінь фундаменту церкви. Все це голосно стріляло, і таких пострілів були сотні й тисячі. Це був знак того, що ми славимо Святе Воскресіння.

Тоді ми йшли на могили до предків. Ходили до кожної і слухали дивовижні історії про них – а ці історії заслуговують на увагу не тільки мого роду, а і всіх українців. Батько мій дійшов до Берліну, після цього служив на Кавказі, повернувся додому контужений, поранений, був нагороджений багатьма орденами й медалями. А брат бабусі та інші були на окупованій території, боролися проти німців, потім боролися проти НКВД, проти різних винищувальних загонів. Намагалися зрозуміти, що таке свобода, і чи можна збудувати окрему державу тоді, в умовах післявоєнного конфлікту, який ще зберігався. Тому, знаходячись між двома полюсами історії, моралі, свободи, я завжди відчуваю, як ніхто, біль всіх українців.

Воскресіння Господнє є свідоцтвом того, як ми маємо жити, обираючи дорогу між двома полюсами: злом і добром, смертю і життям, зрадою і любов’ю. Саме народ – не окремі політики, не так звані еліти, а народ має розуміти, що у Святому Воскресінні є відповідь на питання: хто ми є – українці, чого ми хочемо, і яку Голгофу для себе обираємо? Спитайте себе: чи ви готові підтримати істинних патріотів, істинних представників українського народу, здатних боротися і жертвувати собою в ім’я нашого спасіння і наших дітей, а не використовувати народ для особистого збагачення?

Для мне Великдень – це свято без політики. Але сама доля Христа – це суцільна політика у кращому сенсі цього слова. Політика людини, яка намагалася реформувати систему влади – наскрізь фарисейської влади, що використовувала закони Давида і Моїсея як батіг для народу. В Новому Заповіті, в Нагорній проповіді Христа – там усі принципи, якими має керуватись кожен політик. І не тільки тоді, коли він іде до церкви, тримає в руках свічку, і вважає себе віруючою людиною...

Можливо, тому, очікуючи Великодня, я намагаюсь не думати про політику, не розмовляти на політичні теми – але політика постає переді мною на кожному кроці. Тому, що тепер закон лише обслуговує тих, хто є другом правлячих еліт. Розділ між «небожителями», які знаходяться при владі, і простими людьми, досяг критичної межі. Потрібно щось робити. Найперше – молитися, щоб Господь послав нам силу духу, укріпив нашу волю, і дав нам можливість примиритися. І відчути, що прийшов час, для всіх українців разом, зробити колективний запит до влади – повернути її інтереси до простих людей.

Тому, готуючись до Великодня, я завжди згадую своє дитинство, свої перші кроки, які я здійснив саме до церкви. Думаю про те, що любов до Бога – це любов до всього сутнього і живого, що наша доброчесність – це є те, чого потребують не тільки наші діти, наше оточення, наша сім’я – цього потребує все суспільство. Думаю про те, як зробити це життя кращим.

І цього року думаю піти, як завжди, до церкви. Підготуємо традиційні кошики: перш за все – моїм маленьким синам Марку і Луці, і наш сімейний великий кошик, і разом підемо до маленької дерев’яної церкви в Києві, в якій править наш друг сім’ї отець Олег. Для мене це буде особливо щаслива мить. Тому що попереду будуть іти двоє моїх синів, з маленькими кошиками, ошатно одягнені. Я знаю, що вони поставлять свічки за моїх батьків і за своїх дідів і прадідів, які в цей день, напевно, дбатимуть про нас –– про всіх нас. І я буду молитися за нашу сім’ю, і за наш рід, і за всіх українців одночасно.

Прийдемо додому – і обов’язково зробимо знаменитий пасхальний салат. Я впевнений, це найкращий кулінарний рецепт, який можна уявити для української сім’ї. Із задоволенням я зробив би це блюдо для всіх, хто захоче його спробувати.

Христос воскрес!