Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Із кулею в лобі
20.03.2014

Росія зухвало анексувала Крим. Плюнувши в очі світові і наступивши на колись братню державу великодержавним чоботом.

Ми втратили Крим? Який план у влади? Що мав на увазі Олександр Турчинов, коли 12 березня сказав, що «українці не воюватимуть у Криму і не зупинятимуть силою російську окупацію»?

Чи зможемо ми повернути нашу суверенну кримську землю мирним шляхом, спираючись на наляканий можливістю чергової війни Захід, непрацюючі ООН і ОБСЄ та непрацездатне міжнародне право? Збереження Криму в перші дні в’ялої російської військової ескалації, військовим супротивом, можливо, й мало би людські жертви. В основному з боку окупантів і терористів. Скільки жертв потрібно покласти для звільнення Криму бойовою операцією, зважаючи що жодна дипломатія і санкції не змусять Росію відмовитись від анексії? Чи політики вже давно прийняли рішення здати Крим для утримання ними влади і закріплення її на президентських виборах?

Хто той миротворець, який завтра вже президентською компанією дасть зрозуміти, що він примирить Україну-Росію шляхом уступки їй національного суверенітету? Чи президентом буде той, хто здатен відновити цілісність України і забезпечити її незалежний розвиток в умовах геополітичного розриву між Заходом і жорсткою, непоступливою, зі сталевими м’язами імперією?

Що означає заява в.о. президента і, одночасно, спікера парламенту, про готовність вести переговори з Росією, але Крим не віддамо. При тому, що Росія його вже взяла. Чи не буде це в наведеному контексті повторенням історії з підписанням угоди опозицією із Януковичем 21 лютого? Зрозуміло, в присутності міжнародних посередників, як і пропонує Росія разом із створенням «групи підтримки України». Вона продовжує діяти як агресор, що навис могутньою воєнно-економічною безжалісною машиною над країною, яка перестала чинити опір і ховається від виклику за спинами ЄС і США. Це ультиматум переможця вже переможеному. Десуверенізувати Україну. Роззброїти, федералізувати, аби суб’єкти федерації угодою могли приєднатися до федерації Росії, яка подарує нам Конституцію для приниженої Малоросії і ліквідує Київ як генетичний стовбур одного з найстаріших європейських етносів і одного із співзасновників європейської цивілізації – українців.

Чи варто вступати в перемовини під непомірним тиском військової агресії проти України і вбивчим для нації ультиматумом? Ви скажете, що ніколи не варто відмовлятись від дипломатії. Навіть дуже поганої. Можливо. Якщо мова йде про тактичні рішення. Але на кону – Україна, доля її народу і участь його у сучасній глобальній історії. Нас хочуть злити разом з великою полінаціональною і, одночасно, з монокультурною масою населення Росії.

Ми мусимо і зобов’язані чинити опір. Політики влади мають рішуче діяти в спільних інтересах, спертись на українську громаду і боронити українську державу. Якщо вони сумніваються, не можуть, нездатні, невпевнені, розгублені, несміливі, по-різному розуміють патріотизм і державництво, несамостійні в прийнятті рішень та керуються виключно зовнішніми месиджама, постійно посилаються на труднощі, відсутність можливостей, неготові проявляти силу, консолідувати, мобілізувати суспільство на захист Вітчизни, проявляти розумні гнучкість, а не використовувати хитрощі, закритість і втаємниченість, втікати від допомоги і справедливої критики, опиратись на розум а не на сховані партійні плани і відданість слабких, ворогів та угодництво затишених ворогів, вони мають піти. Поки ще не пізно і Україна не втратила оборонну функцію держави.

Дипломатичні переговори з Росією, без сумніву, потрібні. Але при єдиній умові, що Росія має визнати незаконність окупації Криму і відмовитись від посягання на суверенітет України та втручання у її внутрішні справи. Всі скажуть, що Росія ніколи цього не зробить. Тоді залишається лише два варіанти: або захищати себе зі зброєю в руках, або віддати країну без жодного пострілу, без єдиної краплі крові Героїв, без гідності, сили духу і самопожертви Владіміру Путіну.

Часу для прийняття рішення не залишилось. Треба діяти. Захід буде на стороні українців тільки тоді, коли вони перейдуть у наступ і почнуть діяти як одвічно сильний, мужній і вільний, не рабський, народ. Інакше нас заколишуть, як це зробили з іншими.

Або зараз, або ніколи.