Степан Гавриш
в інтернет-просторі:

Аварія на ЧАЕС не була випадковістю
26.04.2011

Безперечно, вибух на Чорнобильській електростанції 26 квітня 1986 року став найстрашнішою ядерною аварією і однією із найбільших екологічних катастроф на Землі. Кількість радіоактивної речовини, яка вивільнилася тоді, за потужністю у 500 разів перевищувала бомбу, скинуту на Хіросіму 1945 року.

Наочним свідченням масштабності цієї серйозної катастрофи є кількість людей, які брали участь у роботах з ліквідації наслідків: приблизно 600 000 пожежників, робітників і добровольців боролися з вогнем і руйнуваннями, будували саркофаг, який мав стримати потік радіації, понад 130000 чоловік були евакуйовані та ще 200000 згодом переселені в інші місця.

Своїми роздумами про ситуацію на ЧАЕС сьогодні, через чверть століття, випадковість чи «плановість» аварії та можливості використання Зони «у мирних цілях» в ексклюзивному інтерв'ю з кореспондентом ForUm'у поділився перший заступник Секретаря РНБО України Степан Гавриш.

– Степане Богдановичу, сьогодні для України чорна дата – 25 років від дня вибуху на Чорнобильській АЕС. Скажіть чесно, як насправді йдуть справи у Зоні зараз, через чверть століття?

– Припускаю, що у дійсності справжнього стану речей ні на самій ЧАЕС, ні у 30-кілометровій зоні враження сьогодні ніхто не знає, оскільки під час аварії стався своєрідний ядерний вибух – вибухнуло ядро ?? реактора, і в атмосферу було викинуто приблизно двохсот ізотопів.

На сьогоднішній день немає точної (або, принаймні, доступної) карти осередків радіоактивного відкладення. Також ніхто не знає про долю 17-20 могильників на території 30-кілометрової зони враження, де «зберігається» величезна кількість глибоких накопичень ізотопів і різноманітної техніки .

Треба враховувати і той факт, що досі в районі реактора є чимала кількість радіоактивних матеріалів і палива, температура яких не нижче 50 градусів, плюс зруйновані графітові стрижні. Так що навіть теоретично припустити, що там відбувається насправді, сьогодні неможливо. Не додає оптимізму і повна відсутність технічних досліджень, які можна було б використовувати у дискусії – їх просто не існує. А саркофаг, побудований, як військові споруди, «під обстрілом противника», при радіоактивному випромінюванні до 1000 рентген на годину взагалі був розрахований тільки на 15 років.

Крім того, сьогодні у нас немає реальних чітких досліджень про те, що насправді відбувається у генетичній природі тваринного і рослинного світу тих територій. Я нещодавно прочитав статтю двох учених сільськогосподарських наук, які стверджували, що природа мудра і не допустила мутації, припинивши процес еволюції і відродження живого у Чорнобилі. Не знаю, на краще це чи ні. Достовірних досліджень, як Ви самі розумієте, нема, але мені щиро шкода, що досвід Чорнобиля не став серйозною лабораторією з попередження «Фукусіми».

Якби світ тоді, розуміючи, що Україна, дуже молода і дуже залежна від радянського минулого, не може впоратися не тільки матеріально, але і політично з завданнями, що виникли, вчинив інакше і допоміг би нам, створивши якийсь центр управління виходу із катастрофи, думаю, сьогодні ми не мали б ситуації з «Фукусімою». Чорнобиль і «Фукусіма» показали людині принципово новий тип якихось глобальних катастроф, боротися з якими самотужки фактично нереально.

Те, що зробили японці, не зробила б жодна країна у світі. Вибачте за незграбний висновок, але Японія – ідеальне місце для катастроф, настільки там мобілізована, віддана і цілеспрямована у боротьбі за виживання нація. Японія – це приклад високого рівня загальногромадянської і національної самоорганізації.

Сьогодні Чорнобиль і «Фукусіма» перебувають у канві одного аналізу. Свого часу цунамі 1775 року, так зване Лісабонське цунамі, змінило філософію життя всієї Європи. Точно так же змінять мислення і ці катастрофи. Хоча, по суті, Чорнобиль – це 25 років невирішених проблем, і той скромний внесок, зроблений сьогодні світом, явно недостатній для вирішення питання тільки саркофага, хоча це – і унікальна споруда, до цих пір не добудована, розрахована на захист атмосфери від працюючого четвертого блоку.

Так, сьогодні ми маємо досить ясний моніторинг і можемо говорити, що ситуація стабільна. А якщо взяти до уваги теорію, що людство саме завдяки високій радіоактивності розвинуло високий рівень інтелекту, то начебто і турбуватися взагалі ні про що. Але насправді проблеми існують – і надзвичайні. У районних лікарнях Чорнобиля, наприклад, на обліку перебувають десятки тисяч людей, які залежні саме від Зони. У них спільна форма захворювання, так звана чорнобильська, пов'язана з проникненням в організм на генетичному рівні різного роду тонких ізотопів, про які у природних умовах ми навіть не говоримо, оскільки у нас вони перебувають у системі балансів.

Тому, завершуючи відповідь на Ваше запитання, ще раз підкреслю: ми не знаємо, що сьогодні насправді відбувається у Чорнобилі, тому що у нас немає ніяких наукових досліджень. Немає чітких і зрозумілих медичних програм, які б не тільки компенсували те, що люди втратили «завдяки» впливу на їхній організм радіації, а й працювали б над тим, щоб не допустити будь-яких генетичних проблем надалі, оскільки сьогодні у районі враження проживає приблизно 8 млн. чоловік.

– Але чи була аварія справді випадковою?

– Чорнобильська аварія не була випадковою.

По-перше, сама ЧАЕС побудована на дуже нестійких сейсмічних ділянках, що мають, до того ж, глибокі водні подушки, на яких, власне, і розташована атомна станція. І зрозуміло, що навіть з цієї точки зору біди слід було чекати завжди.

По-друге, вона була побудована у самому густонаселеному місці України, що, по суті справи, стало серйозним викликом у цілому для всієї нашої країни.

І по-третє, на ЧАЕС використовували військовий реактор РБМК-1000, пристосований для економічних цілей. Якщо інший реактор, ВВР, спочатку мав економічне призначення, то РБМК-1000 призначався одночасно і для виробництва збройового плутонію. Тому ми не виключаємо версії, що до вибуху на станції могли проводитися експерименти, і саме у момент проведення одного із них і стався вибух.

Але чомусь, з абсолютно незрозумілих мені причин, ми досі не ведемо дискусій на цю тему, списуючи все на помилку персоналу, хоча навряд чи персонал міг самостійно зважитися на будь-які експерименти. Однак у будь-якому разі аварія у Чорнобилі – це наслідок тоталітарного суспільства, яке намагалося добитися гегемонії у будівництві ядерних озброєнь і створенні найстрашніших ядерних бомб.

Так що говорити про якусь випадковість на ЧАЕС, яка призвела до того вибуху, просто немає ніякого сенсу. Без сумніву, ми стали жертвою авантюристичної наукової політики.

– Як, по-Вашому, скільки ще «нариватиме» Чорнобильський саркофаг? Чи може він сьогодні приносити користь? Скажімо, чи можлива організація, наприклад, туристичних маршрутів у Зону відчуження?

– Я є категоричним противником розмов про створення якогось туристичного бізнесу у районі Чорнобиля. Вважаю їх досить непродуманими з точки зору нерозуміння самого визначення радіоактивності. Хто сьогодні може гарантувати, у тому числі і туристу, який одягає спеціальне спорядження для того, щоб уникнути контакту з радіоактивністю, що у будь-якому місці на відстані півтора-двох метрів убік він випадково не вступить у джерело, де є плутоній? Туризм стакерів – річ небезпечна, і я б не хотів, щоб хтось брав на себе таку відповідальність.

Що стосується 30-кілометрової зони, то мені здається, ще мінімум на сто років ми повинні забути про можливість її експлуатації. Це повинен бути науковий, спеціальний медичний заповідник, де будуть проводитися дослідження стосовно впливу сильної і слабкої радіації на живих істот. І тільки. Крім того, потрібно брати до уваги, що 30-кілометрова зона активно з'єднана з річками по всьому плато, на якому розташована Київська область. Прип'ять та інші річки перебувають у постійному взаємному перетоці, і дуже важливо знати про те, яка кількість радіоактивного мулу є в них, як він рухається, що відбувається з комахами і птахами, які переносять радіацію.

Мені здається, тут потрібно зосередитися не на пошуку сумнівних грошей із сумнівного туризму, який в основі своїй, взагалі-то, має на увазі насамперед оздоровлення людини. Я особисто не знаю жодного виду туризму, у якому би йшлося про те, що людина підписує анкету з готовністю на самогубство. І чи правомірна така постановка питання з точки зору певної політики у державі.

Давайте почекаємо, що зроблять японці. Сьогодні вони заборонили в'їзд до 20-кілометрової зони, хоча у них не було ядерної катастрофи. У Японії сталася еко-ядерна аварія, яка не призвела до вибуху реактора, а РБМК-1000 у Чорнобилі не мав навіть захисної оболонки! Можете уявити собі, щоб у самому густонаселеному місці Європи був встановлений реактор без захисної оболонки?!

Мені здається, що досвід «Фукусіми» у цьому плані буде для нас надзвичайно корисний. Чи зможуть японці дозволити туризм, якщо сьогодні навіть в'їзд у зону, де радіоактивність менша, ніж була у 30-кілометровій зоні у Чорнобилі, заборонений?

Так, японці говорять про можливість відродження у майбутньому цих регіонів. Але точно так же вони говорять про те, що для повного виведення радіації необхідно зняти досить глибокий, до 40-50 см, шар землі.

Я думаю, замість розмов про туризм сьогодні потрібно вести інший діалог – про розвиток атомної промисловості. Прагнення світу відмовитися від неї видається мені непродуманим кроком, оскільки вона, так чи інакше, все одно буде розвиватися.

Сьогодні, незважаючи ні на що, світ прагне контролювати ядерне озброєння, розвиваючи та вдосконалюючи його, а для цього необхідні атомні реактори. Крім того, світ, який сьогодні все більше хоче цифрового способу життя, потребує електроенергії. І неможливо собі уявити, що для цього він скористається сонячною чи вітровою енергією, яка у принципі не у змозі забезпечити промислові замовлення індустріальних комплексів.

Сьогодні потрібно вести дискусію про те, як зробити атомну енергетику більш безпечною. Наприклад, росіяни збираються до 2020 року побудувати новий реактор, який матиме набагато вищий рівень захисту. Вони вважають його ідеальним для нашого часу, але на черзі й інші реактори, які будуть побудовані вже до середини нинішнього століття.

Проект «Ігнітор», який сьогодні роблять Італія і Росія, аналогічний європейському проекту «Ітера». Це величезний сучасний термоядерний реактор з термоядерним синтезом, який працюватиме за принципом штучної зірки, використовуючи енергію, аналогічну тій, яка одержується при ядерному вибуху. По суті, це – вічний реактор.

Людство прагнутиме йти по цьому шляху, воно не може без цього обійтися. І сьогодні всі зусилля зосереджені тільки на тому, як скоротити шлях розвитку. Природно, при цьому необхідні і нові правила гри, які світ міг би чітко контролювати, і колосальні грошові ресурси. Наприклад, «Ітера» коштуватиме приблизно 15 млрд. доларів США. Але запевняю Вас, людство буде інвестувати їх, оскільки відмовлятися від цього шляху зовсім – безглуздо. В іншому разі його оберуть треті країни, приречені на виживання.

Лєра Нєжина, «ForUm»